Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

…Соліковський тупо дивився на маріонеток, не розрізняючи їх. Ляльки стояли – кожна на своєму місці – мертво, уява архієпископа вперше не змогла рухати ними, вони тепер скидалися на шахові фігури, вибиті противником з дошки – недіючі й непотрібні.

Програшу ніби й не було, адже за цими ляльками стоять олов'яні жовніри, їх багато в шухляді, але вдаватися до їх допомоги – то вже не архієпископська справа, а королівська. Ця сила вирішила долю Речі Посполитої в останній битві з Наливайком над Солоницею біля Лубен, але вона нічого не важить у боротьбі з людською совістю – чей же не пошлеш жовнірів ні в русинський квартал, ні на Юрську гору, ними не обложиш кожну церкву, не приставиш драгуна до кожної душі, тут і чорти безсилі – православіє живе, як і жило… Ба ні, не так. Дотепер воно було предківською замшілою вірою із старими обрядами, глупими попиками, розпусними архіпресвітерами, зажерливими єпископами, а після Берестя стало ідеєю, яка сама собою очищається від баговиння, хоругвою, котру ледь день піднімуть ще не відомі нині витязі й розбудять від сплячки приспаний люд, із темного смерда сотворять воїна, з пастуха – ватажка, з байдужого – зацікавленого, з боягуза – сміливця, а схильний до зради заховає глибоко в душу свою слабість, бо нині зраду стало видно у всій її соромоті й гидливості.

Тож таки програш. Але чому? Як могло статися так, що Балабан, котрим Соліковський нітрохи не турбувався, бо той давно своїми вчинками став одесную з костьолом, ураз перекинувся і вирішив, власне, долю унії? Бо що вона тепер – папір, а львівська єпархія, з якої мало розповзтися уніатство по всій Україні, залишилася православною. Що тепер діяти? Вбити Балабана і дати православним ще й мученика? Проповідувати? А що дасть нині проповідь – озлоблені, пробуджені схизмати не приймуть тепер з католицьких рук найбілішого хліба, бо він здаватиметься їм каменем. Посіяти страх, напустити тихих убивців… А що, коли замість страху народиться помста? Заборонити відправи – потаємно будуть сходитися на молитву, зруйнувати церкву – на руїнах складатимуть клятви, оголосити царгородського патріарха турецьким найманцем – московського визнають.

Перед очима Соліковського проступив лик його милості короля Польщі Зигмунта III – тридцятирічного марнославця, великого князя Литви, Русі, Пруссії, Жемайтії, Лівонії, спадкоємця шведської корони. І ще йому мало… Перед королем – поникле високе чоло Скарги і схилений Соліковський. «Я вам велів прокласти міст між Україною і Польщею, а ви проклали його між Україною і Московією. Тож поки не з'єдналася південна схизма з північною, я мушу піти війною на Москву, бо якщо там костьолу не поставлю, то схизмати заберуть у мене і Львів, і Перемишль, і Холм».

Не з'їсть жаба вола, то хоч пащу роззявляє. Чи ж то можна нині думати про московський престол, коли тут, на цій проклятій землі, сидимо, мов на бочці з порохом? Ось вибухне, ось задрижить…

І земля враз задрижала. Хитнувся стіл, поплив убік, втекла підлога з-під ніг архієпископа, з креденса впали підсвічники; Соліковський хрестився, не розуміючи, що трапилося, а стіл ковзав то в один, то в другий бік; ляльки попадали, перемішалися; весь прообраз ладу на довіреній йому землі, так ретельно продуманий, розставлений, вивірений, умить зруйнувався, тільки лялька-Лойола стояла міцно на краю стола як символ несхитності костьолу.

Соліковський судорожно тримався руками за стіл і в божевільному страху перед кінцем світу мовчки молився до образу засновника єзуїтського ордену. Лойола похитувався, тремтів, наче пройнятий благородним гнівом, втім Соліковський помітив, що фігура святого виростає, досягає людського зросту, гострі очиці генерала спалахнули, він підняв хреста і вдарив ним архієпископа по тонзурі.

Трясти перестало. Соліковський лежав на підлозі, і думалось тепер йому, що він у своїх сумнівах і душевних муках наблизився до Бога, як Мойсей на Синайській горі, або ж – як Магомет під час приступу епілепсії, бо коли падав, то виразно чув голос: «А ти зумій зневажити провідців їхніх, а ти зумій висміяти їхні святощі і науку, нехай діти соромляться їх і шукають у твоїй школі доріг до світла!»

Соліковський ще наслуховував, що підкаже йому голос Божий устами Лойоли, він розплющив очі, та замість святого побачив над собою ніздрювате обличчя Блазія.

– Не проганяйте мене, не проганяйте, – лепетав Антох. – Я бачив, як хиталася ратушева вежа, фігури падали з карнизів, і я подумав про вас і прибіг, щоб закрити вас своїм тілом.

– Баране, – звівся на лікті Соліковський, Блазій допомагав йому стати на ноги, – говори, як то сталося, що Балабан…

– Я почув – бароне, ваша ексцеленціє, – Блазій жалісливо скривився і затулив долонею рота. – Я падаю до ваших ніг – залиште за мною цей титул…

– Блазень… – прошепотів архієпископ і на мить задумався. – А ти й справді можеш бути блазнем. То скажи мені… Бароне, як це сталося, що Балабан не прийняв ключа від братської скарбниці.

– Чорт його… – затнувся Блазій на півслові. – Бог його… – знову затнувся. – Аллах його знає. Я зробив усе…

– Нічого ти не вмієш, дурню… Але я дам тобі роботу по твоїй силі. Слухай уважно… Ти будеш мати гроші. Стільки грошей, як у справжнього барона. І пропивай їх у корчмах з тими, колишніми, твоїми братами. Споюй їх, фундуй… І смійся, глузуй з усього. А коли вони, п'яні, почнуть підсміхатися, наливай ще – поки не зарегочуть на цілий рот. Тоді виводь їх на люди. І хай сміються з себе, з тебе, з своїх провідців, дидаскалів, проповідників, з церкви…

– Не второпаю.

– А ти бери гроші. На! – Архієпископ відчинив шафку, зачерпнув долонею золотих і срібних монет і висипав їх у наставлену жменю Блазія. – Тепер іди, а ці кружальця самі тобі підкажуть, що робити.

Розділ сьомий

Печальна Гізя

Нехай він цілує мене поцілунками уст своїх.