Розділ «Черлене вино»

– Осташку, я вже здорова. Чому Арсен не приходить до мене? Він іще живий?

– Живий, Орисю. Арсен прийде до тебе нині. Батько дозволив попрощатися.

Далеко в підземеллі застугоніли чиїсь кроки. Хтось іде до скарбця. Скрипнули низькі півокруглі двері.

– Арсен!.. Чому, чому ти прийшов так пізно?..

– Я казав, що не помру, поки тебе не побачу…

Осташко відвернув голову, схлипнув.

– Ідіть, – сказав. – Ще трохи на волю… На Брамі наша залога. Иди, Орисю, з матір'ю попрощайся. Обоє йдіть…

– Цвинтар!.. – зойкнула Орися.

…Широким світом ходив Трістан і приблукав в Одеську землю. І знову, як колись, клячала Ізольда перед гробом матері, а він стояв позаду і впізнавав її – дорогу і непізнану.

– Ходім, Арсене, – промовила Орися, підводячись з колін. – Он сосни на пагорбку за цвинтарем – під Гаварецькою горою. Там твоя буду.

Жорстока від паморозі трава в узголов'ї, а обважнілі сиві китиці сосон упіймали рештки нічних сутінків, хиляться до землі, заслоняють од світу.

– Ти бачиш – білий кінь стоїть на труні…

– То туман, любий, то вранішній туман…

Арсен поправив кожушок на Орисиних плечах, обкутав, поцілував у чоло.

– Поспи ще трохи… Чиста моя, ніжна…

Крізь віття сосон видніє чорний силует замку, ще спить унизу ворожий табір.

Нині чи завтра? Не гомонять, відпочивають.

Ще трохи ночі й першого кохання.

– Нікого у світі немає кращого за тебе.

А вже пора, скоро світатиме.