Розділ «Черлене вино»

– Одне тільки слово промов, доню: «Ти найдужчий у світі», – скажи… Мені так нині потрібні ці слова…

Позаду у нього стояли Микита й Осташко. Прискакав гонець з Пушкарні: польське військо вже близько. Каліграф твердо торкнувся рукою бояринового плеча.

– Вона житиме, Преслужичу. Дозволь занести її у замок – там безпечніше. А ти йди до ратників – страх їх огортає.

– Страх? – підвівся Преслужич. – Пізно вже боятися. Пора смерті глянути у вічі. Занесіть її у скарбець. І не відходь від неї, Осташку… А з татарні випусти Арсена, вклонись йому від мене. Він ще має час покинути Олесько.

– Арсена… – прошепотіла Орися. – Хіба ще є Арсен на світі? Тож так давно-давно було…

Осташко сам відімкнув татарню.

– Виходь, Арсене…

Дивився на смагле обличчя гусляра, його довгі вуса побила просивінь – не було ж у нього сивини, а тужава зрілість залягла в колись безтурботних, байдужих скомороших очах. Таким не знав його Осташко, це не той гусляр – «де пиво п'ємо…». Сказав Каліграф невпевнено:

– Ти вільний. Можеш іти через Браму… Поклін передає тобі Івашко. Йди. Бо завтра вже не вийдеш.

– Де мої гуслі? – спитав Арсен.

– Ти прийшов із порожніми руками…

– Так, так… Я прийшов до вас з порожніми руками. Але є ще в мене серце… Кажеш мені йти? А колись прорікав, що не тільки мечами воюють – темному говорив про барви. Чому нині не скажеш цього?

– Хочеш пролити кров за Івашка?

– За землю руську. За віру православну.

Арсен більше не вагався. Тільки згадкою майнуло перед ним прожите, і втямив тепер, де й коли позбувся слизького лепу страху, який супроводжував його на довгих дорогах: відступив він перед тяжчим страхом – ницістю, мізерністю і підлістю, які чигали на його душу. Хіба то лячно йти зі своїм народом на смерть за волю вітчизни? Страшно бути відкинутим нею і животіти, мов гнойовий черв, на покидьках ворогів твоїх.

З цейхгаузів виступало військо – важке, озброєне, суворе. Йшли ратоборці через дитинець на Бродівську дорогу – до Брами, де стоятимуть до останнього подиху.

Арсен спитав Осташка:

– Жива вона?

– Жива. В замку Орися.

Випростався, сягнув звичним рухом руки до лівого плеча – гуслів не було. Тоді, залишивши Осташка біля татарні, ступив уперед і замішався поміж ратниками, а за мить почувся його дзвінкий голос: