Розділ «Черлене вино»

Ой, із-за гори та кам'яної

Виступало велике військо.

Пан Іван іде, коника веде,

Хвалиться конем перед королем:

Нема в короля такого коня,

Як у нашого пана Івана!

Шість сотень ратників підхопило Арсенів спів, і подесятерилось їх, бо мусило стати більше: на ожидівських і кутівських полях та чагарниках по сухому грунті розливалося море мору – десять на одного.

Нема в короля такого коня,

Як у нашого пана Івана!

Державець Олеської землі – високий, плечистий, у шоломі й латах – стояв над аркадами й шестопером показував на Браму. Він бачив Арсена і думав про пісню, яка співалась йому тричі в житті: королівському ленникові, Свидригайловому бояринові й запізнілому князеві, який отримав княжі клейноди перед смертю.

А пісня переживе, і візьмуть її інші, і здобудуть те, чого не могли вони здобути, і згадають мертвих.

Мертві сраму не імуть.

– Давид, сідаючи, клав персти на живії струни, ми ж беремо трость скорописну, чорнило і папір і кладемо письмена… Останні письмена…

У скарбці – найглибшому підвалі Одеського замку – на столику горить свіча. Осташко вмокнув трость у чорнильницю, перегорнув аркуш товстої книги, зіпер голову на долоню. У кутку на прічі, закутавшись у бараницю, сидить Орися.

– Що ви шепочете, Каліграфе?

– Згадав… Стихотвір згадав з однієї святої книги… Я з нього починав писати свою. Це було дуже недавно, а літопис уже закінчується – кілька сторінок чистих залишилося у моєму манускрипті. Густий був час – день року вартий.

«І сказав Свидригайло Юрію Онцифоровичу Новгородському: тамо ватага опришків засіла, а ти хочеш їм військо посилати. Дай мені, я розіб'ю Жигимонта і во православіє оберну Литво-Русь. І сталася битва під оними ж Ошм 'янами, і знову програв Свидригайло. Знищено тут загін гуситів, і Зигмунта Корибута, котрий вернувся до своя, вбито. Юрій же повернув решту своїх воїв у Новгород…

Ми обороняємося третій місяць, підступає зима, а з нею й наш кінець. Запаси зброї і їжі вичерпалися, підмоги чекати ніоткіль. Януш Підгорецький зрадив Преслужича на самому початку останньої битви, тепер він яро лютує зі своєю хоругвою на боці Яна з Сенни, який завтра-позавтра стане державцем замку й Олеської землі. Утік, невідомо й куди, Демко з Ожидова. Загинув на валах Костас Жмудський. Вічна пам 'ять здольному й безстрашному лицареві гончареві Микиті, який вийшов учора, коли пробили мур на Пушкарні, сам проти тьми королівських воїв, поклав їх своїм мечем много і загинув лицем до ворога. Олесько догоряє. Нас неповних дві сотні за ровом – у замку, і ще сотня – на Брамі. Кушнір Галайда з гуртом ремісників вибрався у Вороняцькі гори. Арсен у повному обладунку жде останнього бою. Завтра-після-завтра…

Останні мої письмена… Не затруїв я для лакомства мережу думок своїх олжою: крапля по краплі списав усю ту страшну й мужню правду, що відбулася на нашій стражденній землі, а сам невідступно був серед людей, яких із кожним днем стає менше й менше. Тож: відкладаю трость. Зміцніли мої руки, не мліє уже моє серце на вид черленої крові, пора й мені на мури замку. Заморожую свої слова. Ачей закінчиться колись зима. Залишаю книгу Орисі, може, не вб'ють жінку кати…»

Очі в Орисі спокійні, як і у всіх, хто залишився в замку.