Розділ «Черлене вино»

– Покинь свої гуслі, музико…

Орися відірвалася від Арсена, відступила назад до огорожі, вийшла на дорогу й подалася – поволі, поникло. Потім зупинилася, повернулась.

– Розбий свої гуслі, Арсене. Не грай мені…

І пішла на той бік провалля, залишивши над кручею самотнього гусляра.

– Ось тобі дукат, боярине, – сказав на другий день Арсен Івашкові Преслужичу в його дворі: ще дівчата не сходилися на заводини, та вже біла челядь споряджала в дівичнику молоду.

Івашко, не розуміючи, пильно дивився на засмученого й від смутку того аж згорбленого гусляра. Переглядалися між собою скоморохи, знизуючи плечима.

– А ви відробляйте гривню, братове, я цим разом не буду за пиво честь віддавати.

– То йди собі, Арсене, від нас, – мовили дударі. – Нам давно з тобою тяжко. Відколи з Луцька пішли – і гроша доброго не перепало. Чомусь нудиш світом: то лазаря тягнеш, мов жебрак, то зовсім не хочеш грати.

– Сам знаю, що треба геть іти. Прощавайте…

Арсен підступив до побратимів, з якими обійшов півсвіту, обняв кожного і, поправивши гуслі на плечі, подався до брами. Але вернувся. Він підбіг до Івашка, що стояв серед подвір'я, усе ще не можучи збагнути дивної поведінки гусляра. Вклонившись у пояс, Арсен сказав тремтячим голосом:

– Не справляй весілля, боярине… Не віддавай дочки за поганого Давидовича. Ти ж батько…

– Так ось чого ти… Чи не за тебе віддати? – не стримав за зубами лютого крику Івашко.

І стишився, зів'яв, бо уздрів у цю мить тільки обличчя Арсена, а про його скомороший одяг, про його гуслі забув, і побачив у ньому себе самого, колишнього – молодого, вродливого, за яким пішла, не питаючи, хто він, красуня Параскева, і яка то радість, яке то щастя було в них, а що буде в Орисі з цим холоднооким Адамом, і чому б не… чому б не…

– Боярине! – схлипнув Арсен, дивлячись, як м'якне суворість батька. – Я люблю Орисю, і вона…

– Вона?! – сполотнів Івашко, втямивши, що ось тут, у цю хвилину, посмів скоморох просити руки боярської дочки – жебрак хоче стати його зятем? – Що – вона? – ступив до нього, стискаючи кулаки. – Іди ти… Іди, поки я добрий, поки собак з ланцюгів не спустив!

Служниці чесали молоду, вона дивилася крізь вікно і бачила, як ішов з двору похилий гусляр, по Орисиному лиці текли сльози, а губи ворушилися у вдячній молитві за те, що не обминула її, хай і коротка, мить щастя, що спізнала вона хоч присмак його, бо ж могли вони й розминутись…

На передмісті Арсен зустрів Осташка Каліграфа.

– Заболіло, Арсене, – сказав Осташко, вислухавши скомороха. – Добре, що заболіло. А куди помандруєш тепер?

– До Львова подамся.

– Не йди, парубче, у той Вавілон. Рать тут буде. Навіщо йдеш на той бік? Невже думаєш, що тільки мечами воюють? Гуслі – теж зброя. Хіба не болітиме тобі серце там, коли тут литиметься кров?