Розділ «Черлене вино»

«Сеньйори, сеньйори! Чи не бажаєте ви послухати прегарну повість про любов і смерть?»

І голосили німецькі мінезингери:

«Слухайте, як у великій радості й печалі кохалися вони і як померли».

І плакали чеські шпільмани:

«Багато зазнали вони переслідувань і вигнань, але вбити кохання ніхто не міг».

«І померли вони разом од нестерпної муки – тіло з тілом, уста з устами», – заспівали й русинські скоморохи.

Широким світом ходив Трістан і приблукав на Галицьку землю.

Зима зустрілася з весною задовго до Стрітення. Вранці несподівано подув з Гологорів на Вороняки теплий вітер, наче прорвався враз з їх гарячої утроби. Півдня шугали білі стріли з Підлиського хребта на Гавареччину, яка багато днів проспала, засипана снігом, у глибокій вижолобині; до вечора сніг зм'як, мов глина у пальцях гончара, а вночі задзвеніли струмки. Вони наздоганяли один одного, збігаючи з горбів, зливалися і квапилися з обох схилів гір – котрі до Стрипи й Серету, котрі до Стиру й Бугу – розмивали кригу на ріках, й другого дня рушили до морів весняні води.

Ще позіхали гончарі в простуджених хатах, ціпеніла замерзла глина в купинах на подвір'ях, з горбатих холодних печей ще не встигла стекти торішня сажа, а вже протоптували до обійсть перші стежки десятники Давидовича, який розкидав свої маєтки по Одеській землі, мов струпи по тілі; гримали у двері, вимагаючи чиншу.

Суддя готувався до весілля.

Гончар Микита – він восени взяв собі із Шпиколосів, що біля Золочева, молоду вдовицю, родовиту гончарку, в якої пальці звивалися, наче в'юни, коли крутила на крузі масну глину, – Микита чекав весни, немов спасіння, і зрадів їй, такій ранній, бо, як то кажуть, з'їв русин головку маку і два тижні постить… Негучне весілля справив, але й не поминув жодного гончара з Гавареччини, то якраз вистачило йому всього літнього заробітку на брагу, а за жінчине прокапарили зиму.

Потекли перші потоки, а він уже визирав доброго сонця, щоб земля висохла і можна було б йому з жінкою витрутити через прикрий Підлиський хребет візок з горшками на ринок до Олеська, бо на шкапину ще не розжився.

Обоє з Марією знімали з настилу під стелею начорно випалені дзбани, горшки, миски, обтирали з них пил і в думці підраховували, скільки кіп вторгують на першому ярмарку. На подвір'ї почулися важкі кроки, повз маленьке віконце, затягнене вичиненим телячим кендюхом, майнула тінь, двері з грюкотом відчинилися, на порозі став тивун судді Давидовича – Мартин Скрибка. Микита добре знав його. Колись він дячкував у Підлиссі, а як попа прогнали за те, що п'яним виходив на амвон, Мартин, поблукавши трохи з довгою рукою, продав себе в неволю Давидовичу. Той шмагав його щодня нагайкою, бо не ладилася робота в лінивого, а потім суддя, побачивши, що пуття з нього не буде, поставив його наглядачем над чорною челяддю. На цій службі Давидович навчив Мартина справно орудувати шкіряною, в ґудзах, нагайкою – коли не бив Мартин, били його, а потім поставив тивуном на Гавареччині.

Микита стояв посеред хати, наче кола проковтнув: чого це Скрибка завітав такої ранньої річної пори, адже у кметів і ремісників усе повимітано в домах – і хліб, і гроші, та й на панщину ще не час гнати – сніг лежить на полях, а чинш платиться після жнив…

Марія, прочуваючи лихо, схилилася у пояс, ждала. Тивун гарикнув:

– Річний чинш плати, Микито!

– Змилуйтеся, Мартине, – аж тепер зігнувся гончар, чорні кучері впали на чоло. – Цілу зиму на ярмарки не ходив, у хаті й півгроша немає.

– Гривню, Микито! – крикнув тивун.

– Гривню?! Стільки ми ніколи не платили… Таж за гривню треба два місяці, не розгинаючись, у полі робити, кабана вигодувати… Що за біда лучилася у пана судді, що він…

– Не біда, а весілля! Пан староста Івашко дочку за суддівського сина віддає.