Розділ «Черлене вино»

– За кого литиметься кров? За Івашка?

– За землю нашу. За віру православну.

– Немає у мене ні землі, ні віри, – змахнув рукою Арсен, обминув Осташка й подався Волинським шляхом.

Розділ п 'ятий

На задвірках Вавілона

Досі серце ще не боліло. Ані тоді, коли ректор Ягеллонського університету заборонив схизматам проживати в бурсі, і Арсен у гурті жебручих спудеїв пішов співати «gaudeamus» попід вікна краківських міщан, ані коли залишав уранці нагріту тілом корчемної служниці тверду постіль в убогому меркаторії, ані коли пропив останній квартник і з чотирма такими, як і він, жаками в товаристві львівських малярів вирушив без гроша в мандри. Веселі то були часи! Де пиво пив, там честь віддавав і не залишався в боргу ні перед кривдниками, ні перед доброчинцями. Вся земля належала йому і кожну віру ісповідував.

А нині не стало ні землі, ні віри.

Він уздрів ув образі дівчини незнану досі чистоту і збагнув, що вона десь-таки існує на світі, горить чистим золотом, проймає світлом заскорузлі душі й нагадує людині про те, що природа їй обіцяла набагато більше, ніж дало життя. І ту чистоту поганять, і те світло гасять.

Ішов швидко, слух його переслідували весільні пісні, хоч їх ще й не заводили дівчата, прошпигували мозок звуки труб і дуд, хоч скоморохи ще не починали грати, – уявні співи й музика, під які сьогодні неминуче впаде заслона, яка назавжди сховає від нього Орисю, скупчилися навколо нього, мов тучні хмари.

Квапився, щоб устигнути подолати відстань, через яку не зможе наздогнати його справжній весільний гомін, бо напевно вернувся б і блукав довкола Івашкового двору, мов пес, і карав би себе красою молодої, і картав би себе за те, що зрікся товариства.

Аж коли минув Юшковичі й Ожидів і дорога вивела його в тихе поле, що рябіло чорними проталинами серед віспуватого снігового покриву, сповільнив хід і відчув, як з кожним кроком пройденої дороги наростає злість у серці і пригасає печія. Чув, що відривається назавше, від того життя, яким жив досі, – перегоріла посередині нитка, і вже розмотується новий клубок, і вже кличе до себе нове, незвідане, і буде Арсен у тому житті іншим. Яким – не знав. Ішов просохлим на весняному сонці Волинським шляхом і дивувався, що від люті глухне біль.

Ще тиснув душу щем, запах талої води пригадував йому одеський цвинтар: на засніженій могилі слід від дівочих колін, а перед ним – очі до очей – тепла голубінь, а потім дотик м'яких, мов мед солодких, губів; ще боляче стукали у мозок останні Орисині слова, а вже роз'ятрювала його душу злість на людей, які відібрали від нього те, що повинно належати йому, відібрали, не питаючи, заслуговує він на щастя чи ні, відібрали лише тому, що в нього весь маєток – гуслі за плечима, і він проклинав Івашка, який потоптав доччину волю, і Орисю, яка так покірно кинула ту волю під батькові ноги, і на Осташка, що то вдруге став йому на дорозі з напучуваннями, заяріла лють.

– «Рать буде… Гуслі – теж зброя…» – Арсен уголос перекривив Каліграфа. – А що ви луччого дасте мені, ніж маю, якщо б я і пішов з вами? Нині Івашко обіцяв собак на мене нацькувати, що ж – після переможної битви він, напевно, виконав би свою обіцянку. За віру православну… А яка для мене різниця, хто спускатиме псів з ланцюгів – католик чи схизмат? Рать за віру… А її, ту віру, давно подібні до вас розпродують за привілеї і герби, вимінюють за місця на магістратських лавах, програють по корчмах у кості. Та й скільки вас – Осташків та Івашків – спохопилися по воду, коли хата згоріла? З усіх боків ви вже оточені костьолами, тож змиріться, бо там сила, а вас жменька. Та ви ще не встигнете дзенькнути мечами, як вам на шиї надінуть колоди, і ви умить зречетеся тії віри. Швидше, ніж я… «Рать буде…»

Йшов швидко, розмовляючи і лаючись уголос – біль приглушувався, і жаль йому ставало за тим болем, який дав йому відчути, що й він людина. Але не щадив його – хай щезне: нитка перепалена і розмотується новий клубок.

Перед смерком минув млин осадника Зоммерштайна на Полтві і ступив на Краківське передмістя Львова.

«Плетуть вінок Орисі…» – ще раз зав'ялило в душі й стихло. Нові враження заполонювали Арсена: він упізнавав Старе Місто, в якому зупинявся кілька років тому, йдучи на Рогатин.

Лиса гора з руїнами Данилового замку ще видніла на тлі оранжевого неба, а Підгородця і Старий ринок, і костьол Іоанна Хрестителя серед густих лип уже сховалися в сумерки. Над самим Волинським шляхом високим підмурівком звелася паперть Миколаївської церкви – десь недалеко, тут, повинна стояти корчма «Брага», в якій майстер Симеон Владика та його челядник прощалися з Арсеном після довгої дороги з Кракова до Львова.

Арсен вибрався на підмурок, обминув жебраків – ті ще не розходилися, в церкві відправлялася вечірня – і звідти побачив високий з баштами мур, що оперізував Нове Місто. Того разу довелося його обійти, бо скоморохів не пропускали у Татарській брамі, завтра ж він заховає гуслі під полу каптана або в корчмаря залишить, а таки пройде, бо мусить відшукати мудрого майстра і друга Симеона Владику.

З-за кам'яних дувалів татарського кварталу спинався мінарет мечеті; Арсен згадав, що корчма стоїть трохи нижче. Був утомлений і голодний – «десь грають братове до віночка молодій», – хотілося напитися й забутись хоч на-трохи, бо в серці таки не вгамовувався щем.

Арсен ішов провулками, захаращеними камінням, покидом, сміттям, обминав дощані халупи і згадував слова майстра Владики: «Тут жила, кипіла й хизувалася теремами, храмами й замком славна столиця Лева. Це все, що від неї залишилося. Польський король Казимір спалив її дотла, а корону, трон, обшитий діамантами, клейноди, золоті хрести з церков, срібло, навіть мантію Лева вивіз до Кракова. Згарища залишив русинам, полоненим татарам, євреям, вірменам і сарацинам. Згодом усі проникли в Нове Місто – вірмени заснували свою єпархію, – тільки русини залишилися тут. Чому, питаєш? «Лядський то город», – сказали, забувши, що своїми руками його зводили, і на згарищах халупки будували, щоб тільки ближче бути до уцілілих від вогню своїх церков. Потім отямилися, з поклонами ходили до бургграфа, та було пізно. Лише кільком родинам малярів, ювелірів і ливарників дозволив патриціат поселитися на Соляній вулиці, яка нині Руською зветься. Бо кунштмістрів своїх у них мало. Там і я живу».