Розділ «Черлене вино»

– Ов-ва! – сплеснув руками Микита, і зла посмішка пробігла по його смаглявому лиці. – То мусить відкласти свайбу до осінніх м'ясниць, коли так бідно в нього діється. Гончарі теперки не годні скластися навіть на бочку пива для пана судді.

– Пащеку розкриваєш! – Скрибка вихопив з-за халяви нагайку і потряс нею перед носом Микити.

– Гей, чоловіче добрий, – схопив гончар тивуна за руку, аж хряснуло в зап'ясті, – я тобі не закуп і не каланник… Я тобі не татарин-невільник, – добродушне обличчя гончаря наливалося люттю, – щоб ти замахувався на мене, мов на раба… Чинш панові судді справно заплачу, хай тільки-но стежки підсохнуть, щоб вибрався на торги.

Лице гончара знову подобріло, він відпустив тивунову руку, той відступився і, розсерджений за зневагу, розмахнувся нагайкою. Марія прискочила до Скрибки, і нагайка стьобнула її по обличчі, залишивши скісний пруг від вуха до уст.

Зойкнула жінка, оскаженів гончар, схопив, що перше потрапило під руку – двоухий дзбан, – і розкришив його на голові тивуна. Той упав на коліна, потім на лікті, і, обм'яклий, простягнувся на підметеній долівці.

Марія залементувала. Микита нагнувся – тивун не дихав.

– Я убив його, – сказав спокійно і почав для чогось складати черепки з розбитого дзбана. Потім глянув на жінку і повторив уже зі страхом у голосі: – Я убив його…

Микита поскладав черепки на лавицю, узяв тивуна за ноги й виволік на подвір'я, потім вернувся до хати, витер об холоші долоні й мовив до жінки:

– Ти чекай мене… Роби горшки, продавай, а я… Я піду до старости Івашка, поки Давидович не посадив мене в казнь. Розповім йому все. Кажуть, він справедливий чоловік, та й суддя йому підлягає.

Двір Івашка Преслужича-Рогатинського стояв окремішньо від міста неподалік замку, за нижнім валом. Високий частокіл, що обгородив дворові будівлі, сходився з обох боків до залізної брами – парадного входу. Біля брами стояв озброєний стражник.

Гончар Микита крадькома, ніби вже всі в місті могли знати, що трапилося, пробрався до брами й легко прочинив її. Стражник загородив йому дорогу алебардою.

– Я до його милості боярина, – промовив Микита тремтячим голосом: до нього дедалі чіткіше приходило усвідомлення кари, яка його чекає за вбивство тивуна, але іншого порятунку, як признатися у всьому старості, не міг придумати. Про втечу й не помислив, бо куди втече, коли іншого світу поза Олеськом і Гавареччиною не знає; чекати дома, поки прийдуть за ним, було ще страшніше. Він повторив: – Я до пана старости Івашка Рогатинського.

Стражник пропустив: державець олеського ключа, коли бував удома, приймав усіх – від багатих землян до найбіднішого волочебника. Зате в замку не допускав до себе нікого з посполитих.

Микита зайшов до вітальні, обвішаної зброєю та вистеленої кабанячими шкурами, і довго чекав. Врешті із хоромів крізь бокові двері увійшов бородатий чоловік у повісм'яній вишитій сорочці. Гончар упізнав у ньому старосту і впав на коліна.

– Встань, – мовив Івашко. – Я не король. Кажи, чого просити хочеш. Чи мо', накоїв що?

– Я тивуна… тивуна гаварецького, що від судді Давидовича… Мартина, которого Скрибкою прозивають, нині… убив, – простогнав гончар.

– Убив?! – Івашко аж присів на лавицю, з подивом придивляючись до мирного широкого обличчя ремісника, який, здавалось би, і мухи не здатен роздавити. – Як – убив?

– Горшком, ваша милосте…

Івашко прикусив спідню губу, що затремтіла від сміху, і допитував далі:

– За віщо ти його убив?