Розділ «Черлене вино»

– Я не хотів… Він чиншу жадав, на переднівку – чиншу цілу гривню, бо суддя весілля синові справляти має, а в мене й півгроша не знайдеться – на своє весілля восени геть усе витратив… Він ударив мою жінку нагайкою по лиці, а мені Бог тяму відібрав…

Івашкове обличчя спалахнуло червінню. Злість на скнарість Давидовича змішалась з гнівом на непокірних підданих, до того ще й лихе передчуття стривожило душу: смерть напередодні весілля, яке має відбутися післязавтра, нічого доброго не віщує. Він сказав жорстоко:

– Убієн будеш за вбивство.

Плечі в гончара опустилися, впала голова на груди.

– Вивести його! – гукнув Івашко до одвірного.

Втім, у дворі почулися чоловічий і жіночий голоси, якесь дивне хихотіння. Івашко вийшов на поріг. Біля брами стояла молода жінка в хустині, зсунутій на потилицю, й сардачку, вона тримала за руку тивуна Скрибку. Одне око в нього запливло синьою пухлиною, а він блаженно сміявся і повторював одне й те ж:

– Я інклюзник! Я інклюзник…

Жінка покинула тивуна й підбігла до боярина.

– Не карайте, не карайте мого Микиту, чей же не вбив він нікого, – залебеділа. – Тивун живий, дай йому Боже здоров'я. Живий, тільки сміється…

– Я інклюзник, – переконував тивун стражника. – Дам тобі один грош, а мені вернеться десять… Я навчу пана суддю, як робити з гроша інклюз, і він назбирає синові на весілля купу срібла. Я чорта поцілував, а на Cyca плюнув, я навчу суддю, як на Cyca плювати…

– Відведіть його в казнь, хай там посидить, поки отямиться, – звелів Івашко. – А цього, – показав на Микиту, – до замку, в татарню!

Орися чула все.

Вона сиділа у дівичнику й вишивала нелюбові весільну сорочку. Знала давно, що не має волі, хоч батько її безтямно любить. Сказав колись: «Королі з королями, бояри з боярами, смерди із смердами. Анну Ярославну видали за французького короля, Ядвігу за Ягайла – чи їх хтось питав про любов? Ти ж вийдеш за Адама Давидовича, бо мені з його батьком Олесько тримати». Знала, що нема її волі, і звикала до рум'янощокого Адама, який приходив до неї двічі на тиждень і водно теревенив про те, скільки в теребовельському маєтку, який буде належати йому, ланів, скільки челяді чорної – парубків, і челяді білої – жінок, скільки служб тяглих людей, а скільки бортників, риболовів і сторожів, сокольників, бобровиків, конюхів, лісничих, бондарів, ковалів і теслів.

Слухала і знала, що все це буде належати їй, і поволі зживалася з цією думкою. Лякали її тільки блідо-сірі, прозорі, аж безбарвні очі жениха, в яких сиділи причаєні цяточки зіниць; ті зіниці дивилися на неї колюче, немов цвяшки, і ніколи не теплів, не каламутився і не хмурнів колір довкола них, бо ж його й не було. До всього звикла, а до Адамових очей звикнути не могла. Проте покірно готувала себе до заміжжя.

Аж той гусляр – з карим, густим, немов смола, поглядом відкрив їй зовсім інший світ, попри який сама ходила досі, минаючи його стороною, навіть не гостюючи в ньому. Світ сотень, тисяч людей, котрі мають свої біди, втіхи, радості, смуток, а тому й очі в них цікаві й напружені, теплі або смутні, бо чогось вони шукають, щось знаходять чи втрачають, і ніхто їм не підносить готового, такого, що не забарвлене ані смутком утрати, ані радістю знахідки… А той гусляр перший діткнувся її, бо Адам навіть не сідав близько, а той гусляр, шалений, сильний, впився до болю в її уста, хоч вона просила легкого цілунку, і Орися втекла тоді з тим болем, а він мучить її вдень і вночі солодким чеканням і гріховними снами…

Орися чула все. Вона припала до вікна, коли у дворі божевільний тивун нахвалявся навчити суддю, як роздобути срібла на весілля синові – який сором, люди сміються, а вона піде в той дім, – не знала, за що її батько посилає у татарню мужика, але зрозуміла, що через Давидовича. Кинулась до дверей, та відчинити їх не посміла…

Коли спорожнів двір і коло брами залишився тільки стражник, вона одяглася і, не сказавши батькові ні слова, пішла на цвинтар до могили матері, що виросла два роки тому біля каплиці святої Катерини.

…Широким світом ходив Трістан і приблукав, вродливий і сумний, на землю, де жила його Ізольда…

Текли весняні струмки поміж горами, а Орися молилася на могилі матері словами, які прийшли до неї нині самі – не з церкви і не з псалтиря, а від дівочої тривоги:

– Нагрішила я мислями, Боже, Боже, – нема волі моєї. Чиста водичко-ярданичко, обмиваєш гори, коріння, каміння, обмий і мене, грішну Орисю, від усякої мерзи і пагуби, аби-м була така чесна і велична, як весна, аби-м була така красна, як зоря ясна…