Биті є. Гоцик

Підхопив свій рюкзак, поставив на стіл, почав діставати з нього речі, аби надійніше заховати Іліїне добро. Светр, шкарпетки, прошуто, немалий зливок золота…

Ілія побачив золото, забув про страх.

— Звідки у тебе золото, Гоцику? Міліца дала?

— Тобі що до того?

— Ні, ти скажи! Міліца?! Яка кепська баба! Мені не дала! А тобі… За що?! За які гарні справи?

— Щоб не вбивав тебе, — відповів Гоцик холодно, покрутив у руках невеличку гостру сокиру, сховав у рюкзак.

Ілія зіщулився. Опустив голову. Зиркнув на Гоцика із ненавистю.

— Віддай мою шкатулку, — прошепотів уперто. — У тебе он скільки золота!

— Пішов ти…

Гоцик повкидав добро до рюкзака, туди ж полетіла шкатулочка. Буцнув носком у двері, пішов надвір.

Ілія підскочив, ухопив рюкзак, побіг за Гоциком услід.

— Зачекай! Тільки два слова! — біг-спотикався.

— Відвали! — порадив Гоцик, прискорив крок. Йшов від міцних кам’яних будинків з жовтими черепичними дахами до розкішного оливкового гаю.

— Гоцику! Ну, прости! Так вийшло. Але я… Я знаю одну справу. Ми… станемо багатими. Як Крез!

— Ти уже давно крейзі, бухгалтер хрінов!

— Не смій! Ніколи не смій називати мене бухгалтером!

Гоцик зупинився, в’ївся в Ілію поглядом:

— Тата вбив?

— Ні… — Ілія обм’як, обтік, як м’яке морозиво. — Я не можу вбити людину.

— Чому?