Биті є. Гоцик

— Горе? Що за дивне ім’я? — Ілія забув про гидливість. З цікавістю роздивлявся мікроскопічне створіння. Ніколи раніше не бачив таких маленьких чорних тарганів.

— Що ж тут дивного? Людям завжди хотілося, щоб горе було непомітним і безпомічним. З іншого боку… Геть непогано мати горе за радника.

— А ти не простий…

— Я — це ти, — сказав Горе. — Такий же беззахисний і кволий на вигляд. От ти побачив мене і в першу ж мить захотів розчавити. Проте ми все ще розмовляємо. Так і тебе… Комусь захочеться розтерти тебе на порох, а тобі треба викрутитися і вижити. І досягнути мети.

Ілія захитав головою.

— Нема… У мене немає мети, — сказав майже правду, бо мрії про замок здавалися настільки примарними: навіть із тарганом ділитися сором.

Горе пересів на середину ватки, ближче до Ілії, кумедно закрутив голівкою.

— Я міг би давати тобі уроки, — пробурмотів стурбовано, наче відсутність мети у Ілії засмутила його вкрай. — І допоміг би віднайти ціль.

Остання сентенція розвеселила хлопця.

— Чого ти можеш навчити мене?

— Жити за законами природи…

— Маячня!

— А ще… Ми могли б… відвідати алхіміка, — сказав тарган, і до Ілії повернулося відчуття неймовірності всього, що відбувалося.

— Ти знаєш, де живе алхімік?

— Звичайно.

— Де?! — розбурхався.

— На півдні Франції.

— Де саме?!

Тарган смішно дриґнув лапками.

— Все, — мовив. — Я дуже втомився. Щоб ти мене почув, доводиться горлати… Віднеси мене у мій дім. Продовжимо… невдовзі.