Биті є. Гоцик

Яся не рухається. Гоцик нахиляється до дівчини, ллє з пляшки горілку — просто у писок. Дівчина відкатується убік, сідає на піску.

— Що ти робиш, потворо?!

— Чуєш, коза. Тобі скільки років?

— Двадцять три.

— І давно тиняєшся?..

— Чотири роки.

— Поїхали додому…

Яся хитає головою, як китайський порцеляновий бовдурчик.

— Дай, дай, дай… Даси грошей — поїду додому.

— Добре.

Гоцик перехоплює Ясину руку: дівчина вже тягнеться до рюкзака.

— У чому справа?!

По-хазяйськи спокійно відкриває торбину, дістає золотий зливок.

— Бачила? Поїдеш зі мною — не пошкодуєш. Ти чого хочеш?

Яся усміхається неадекватно. Спинається на ноги. Суне геть.

— Тільки нікуди не йди, — гукає.

— Ти куди?

— По лахи.

— Не барися. Скоро вечір…

Дівчина побігла берегом до міста. Гоцик зиркнув на горілку, зітхнув: пити не хотілося. Тверезіти — також. Втопив очі в океанській воді: мамо, мамо… За що тебе убивати? За те, що сама мене вбила?! Треба б Ілії сказати: забудь, хай живе бухгалтер…