Биті є. Гоцик

— Цицьки прикрий, синьйоро Алмейдо!

Горілки! Багато! Перехилити пляшку. З горла! Щоб мізки вщент, лють назовні: вбити безпорадність, поки безпорадність не вбила.

Кам’яні сходи якоїсь фортеці… Пальми віялами. Місцевий люд зиркає підозріло, та не чіпає дивного мандрівника: тулиться до сходинок, мов той божевільний, куйовдить волосся, гиркає.

— Ей! Людино… Тобі погано? — українська мова звучить за метр від Гоцика.

Підводить очі: худа дівчина в потертих джинсах дивиться зацікавлено.

— А ти тут… звідки?

— Я… всюди…

— Гоцик.

— Це ім’я?

— Тобі не однаково?

— Однаково. А мене тут звуть Ясмін.

— А вдома як звали?

— Ясею… — Дівчина дивно регоче, сідає на сходинки поряд із Гоциком. — Тобі погано?

— Тут горілку продають?

— Як і всюди…

— Купи мені багато горілки.

Гоцик лізе до кишені, дістає пожмакані євро — так і не взяли грошей добрі фермери Дієго й Агуеда. Чи то всі, хто на землі живе, святі? От і синьйор Бонвіссуто у своїй Італії… Ех, шкода сокирку погубив! Була б пам’ять про гарну людину.

— На всі? — дівчина жваво хапає гроші. — Я собі трохи лишу?

— Їж! У мене ще є…

— Багато?