Биті є. Гоцик

— Горілки хочу!

— Ага!

Дівчина біжить сходами долу. Гоцик дивиться їй услід. Така худа! Треба було з нею піти, бо як ту горілку дотягне?.. Думка обривається. Перед очима сумний тато, глибоке декольте, білі шорти старого пердуна Джало Алмейди…

Рипить зубами, хитається: блін, хіба повернутися і ноги козлу повисмикувати?!

Ясмін повертається скоро. Тягне на спині целофановий пакет, регоче, як божевільна.

— Пляшки дзеленчать! Чуєш?

— Давай сюди!

— Е! Ти що?! Тут не можна! За хвилину поліцейські наскочать!

— А де можна?

— Ходімо!

Бруковані тротуари вигинаються, наче дівки під хлопцями, апельсини на гілках — голими цицьками. Мамо! Мамо… Ну, ти утнула! Дорога повертає до моря. Чи до океану, хай би він… За спиною залишаються жовтогарячі дахи Сініша. Пустинний берег вкритий целофаном, порожніми пляшками, обгортками…

— Тут можна!

Гоцик киває. Мовчки дістає з пакета пляшку горілки. Відкорковує, перехиляє. Буль-буль-буль із горла. Нема пляшки. Роззирається спустошено, ховає порожню пляшку у пакет. Дістає другу. «Не бере!» — холодно констатує подумки.

— Ти чудний!

Яся сидить на піску, курить довгу дивакувату трубку з круглою ямкою на кінці.

— Хочеш? — простягає Гоцикові.

— Що це?

— Хеш. Хліб.

— Гашиш?

— Будеш? — Яся усміхається розслаблено. — На твої купила.