Биті є. Гоцик

Гоцик вискочив з салону, подерся на найближчий пагорб, роззирнувся — вдалині широкою блакитною смугою долину розрізала велика ріка. На березі жовтіло черепичними дахами немале містечко, а навкруги поміж зелених клаптиків кукурудзяних насаджень, городів, виноградників і апельсинових садів де-не-де виднілися фермерські садиби.

Гоцик озирнувся до жінки. «Геть слабка, — подумав. — Не дійде…» Та виходу не було. Допоміг жінці вийти, всадовив на свій рюкзак, вивернув кермо автівки ліворуч до упору — прямо у провалля посеред скель. Напружився, зрушив автівку з місця, штовхав до ями щосили: давай, давай…

Автівка кинулася у провалля, аж загуло — самогубця…

Гоцик хотів було пояснити жінці: їм вкрай необхідно дістатися найближчої ферми та молитися, щоб їх зустріли милосердні люди, бо хто знає — може, хітанос не відстали. Може, близько десь… Глянув на бідаху: безсило сунулася з рюкзака на землю.

Без варіантів! Закинути рюкзак на плечі, підхопити жінку на руки — і гайда. Задумався. Дістав золотий зливок, поклав на камінь, приставив до зливка ніж: бив-бив по ножу каменюкою — аж іскри у всі боки. Відколупав від зливку шмат завбільшки з волоський горіх, зважив на долоні — запас, про всяк випадок.

За хвилину важко сунув долу. Ніс на руках понівечену жінку, піт чоло заливав — долина як була перед очима, так і залишилася. Не бажала наближатися. Години за чотири після двох тривалих зупинок стояв перед міцним старовинним кам’яним будинком. Подвір’ям тинялися вівці, у затінку під виноградними лозами мухи дзижчали над горнятком з медом, що стояло на столі. Біля ґанку спав невеличкий песик, та Гоцик знав таких — верещатиме, за п’яти хапатиме. До хати не впустить, хоч і прикидається, що геть нічого не чує. Ближче ворогів підпускає.

— Люди… — гукнув. — Рятуйте… Чуєте?..

У хаті — наче тільки того й чекали. Двері розчахнулися, на ґанок вийшов чоловік середніх років — лице тьмяне, вироблене, руки міцні, погляд важкий. З-за його спини визирала насторожена жіночка з на диво красивим смаглявим обличчям — волосся зібране під білу хустину.

Гоцик не чекав запитань. Кивнув на бідаху, яку вже ледь втримував на руках, гукнув:

— Хітанос! Жінку замордували!

Хазяї перезирнулися, чоловік вигукнув у простір щось агресивно і коротко, жінка відсторонила його, заспішила до Гоцика.

— Ходімо, ходімо… — ухопила за руку, вела до будинку, косувала на напівпритомну українку, хрестилася: Пресвята Діво Маріє, збережи…

Два тижні щиросерда господиня синьйора Агуеда не відходила від полонянки. Гнала геть чоловіка Дієго і Гоцика: нащо ви тут?! Чоловічими справами займайтеся.

У перший же день тільки і попросила донести жінку до ванної — сама роздягла її, вимила пахучим милом з голови до п’ят, зрізала пасма скуйовдженого волосся, що його розпутати неможливо, потому допомогла вийти з ванної, всадовила у плетене крісло — голу, худющу — змащувала рани на тілі маззю з овечого жиру. Цокала язиком, бідкалася:

— Покарай їх, Діво Маріє!

Загорнула жінку у махрове простирадло, довела на гостьової кімнатки, на постіль поклала:

— Відпочивай, голубко… Зараз теплого молока принесу. І меду.

Гоцик переживав, рвався до жінки.

— Мені би хоч хвилину поговорити із нею, — пояснював синьйорі Агуеді.

Та господиня суворо зсувала стріли чорних брів — ні! Зарано.