Биті є. Гоцик

Гоцик місця собі не знаходив, брався допомагати синьйорові Дієго, вошкався по господарству — підправляв дах сараю, стриг газон, збирав урожай, та серце не вгамовувалося. Одна думка скіпкою: як мама? Може, й у неї там біда… Кілька разів пробував додзвонитися — марно. Довгі гудки обривалися істеричним вереском — кінець зв’язку.

На третій день полонянка трохи прийшла до тями. Самотужки вставала з ліжка, аби дійти до туалету в кінці коридору, ковтала водянисту кашу, бо синьйора Агуеда усе чисто їй протирала крізь сито: ніяк не могла второпати, як краще підгодувати людину без язика. Хоч би не вдавилася.

Гоцик зайшов до гостьової кімнатки, коли українка тільки закінчила обід. Побачила рятівника, сльози на очі.

— Тихо, тихо… — Гоцик заспішив до жінки, присів поряд із нею на постіль, обійняв за плечі. — Я папір приніс. І ручку. Зможете писати.

Так, — кивнула. Тремтячою рукою потяглася до столика, розклала на ньому папір.

«Синочку… — написала. — До кінця життя за тебе молитимуся. З Теребовлі я. Марічка Саламан. У Португалії працювала. У місті Каштелу-Бранку. Цигани викрали… Іншим продали. А ті — далі. Давно… Три роки тому. Чи вже чотири…»

Гоцик читав слова гарячими, важке серце кам’яніло.

— В Україні… лишився хтось? — ледь видушив.

«Чоловік. Донечка» — не слабка рука вела, серце зболіле. Не втрималася. Розридалася, замичала гірко: ой, горе…

Обійняв ніжно.

— Можна звати вас «мама Марічка»?

Усміхнулася, як божевільна, долонями очі закрила, притулилася до Гоцика — горе. Ой, горе…

— Я зможу… до України вас вивезти.

Марічка потяглася до паперу. «Поможи, синочку. Хоч би глянути на доню. На чоловіка. Нічого не маю. Ані паспорта, ані інших документів. Помру я тут…»

— Усе гірке позаду. Присягаюся — повернемося в Україну. Тільки вам одужати треба. Сил набратися. Добре?

Добре, добре — закивала, руки на грудях склала, очі до Бога: дякую, святий Боже, що почув молитви раби твоєї Марічки Саламан.

Під кінець першого тижня турботливі хазяї, та й Гоцик, спостерігали швидке одужання полонянки. Підводилася без сторонньої допомоги, їла більш упевнено, тільки з дому виходити боялася, наче самі хітанос навкруги. Гоцик задумався про подальші плани, та на початку другого тижня після визволення Марічці різко погіршало. Горіла, на біль у нирках скаржилася. Гоцик повивертав кишені — виклав на стіл усі гроші, що виторгував за невеличкий смарагд.

— Це вам… Викликайте лікаря. Та такого, щоб до поліції нас з Марічкою не здав.

Лікаря привезли з міста. Гоцик ще в перший день розпитав синьйора Дієго: куди це їх занесло? Що за річка широка така? Садиба милосердних фермерів розташовувалася за кілометр від міста Пальма-дель-Ріо, що воно на півдорозі між Кордовою і Севільєю. А річка знатна — Гвадалквівір.

Сивий лікар з сумними чорними очима недовго оглядав хвору.