Розділ «Частина друга Графиня»

– Та хто ж його знає, – відгукнувся молодший, відсапуючи. – Як на мене, Петре, не стане, кажу, він довго затримуватись, а поспішатиме повернутись до цієї вродливої пані. Та й чи ти б не поспішав до такої кралечки?

Хрипкоголосий реготнув.

– Знамо, що поспішав би, та ще і як. А то правда, що вона дружина самого польського графа, а була кріпачкою?

– По селу кажуть, що правда.

– Поталанило ж дівці.

– Еге ж, – пропихтів молодший, і Катерину нарешті поставили на ноги, але вона погойднулась, відчувши під собою тверду землю, а не дрижання конячого крупа. Ноги затекли й не тримали, і вона упала б, якби її не підхопили міцні чоловічі руки.

– Тримайся, пані. Надто ти щось слабка.

Катерина обурено захитала головою, вимагаючи, щоб її розв’язали. Та волоцюги не поспішали цього робити, чути було, як п’ють вони щось, як цюрчить вода десь поряд. І нарешті, коли Катерина вже зібралась кричати доти, доки не випустять її з цього смердючого лантуха, чиясь рука здерла його з неї, і вона побачила перед собою двох неохайно одягнених козаків. Один високий, ще досить молодий, приблизно одного з нею віку, із темним чубом і гарними, хоч і порожніми якимись, чорними, мов терен, очима, а другий був середнього зросту, набагато старший, із пишними вусами та хитруватими сірими очима. Вони обойко смоктали щось із пляшки й визирались на неї, мов на святу ікону, а старший ще й зітхнув.

– Поталанило ж панові сотнику.

Катерина тільки свіркнула очима на відповідь, бо рота вони їй так і не розв’язали, і вона хиталася, не маючи сили більше витримувати того мерзотного смаку, що наповнював рота від хустки.

Молодший смачно облизав тонкогубого рота й гигикнув.

– Так, поталанило. А от чи поталанить пані, коли про неї дізнається моя мати, то ще невідомо.

Старший спохмурнів і промовчав, а Катерина, яка геть нічого не зрозуміла з цієї розмови, поглянула на них із благанням в очах. Та скільки ж це вони будуть точити ляси, мов дві куми, а вона за той час геть задихнеться, невже вони цього не розуміють?

Утім, вони, хоч не одразу, добрали розуму, таки розв’язали геть ту хустку, розв’язали й руки, і Катерина знесилено впала на кривенький стільчик, що стояв поруч. Упала й заплакала.

– Чому плачете, пані? – запитав її молодший, якого, певне, звали Тарас, і Катерина зле зиркнула у відповідь.

– Від радощів, що опинилась у вас.

– То ви раді? А чому ж тоді пручались?

Поки Катерина, блимаючи та міркуючи, чи сміється він із неї, дивилась на Тараса, старший Петро голосно зареготів.

– Дурень ти, Тарасе, не дарма тебе мати так кличе. Добре, пішов я, розпряжу коней, а ти чатуй, це твоя пані.

Петро вийшов, а Катерина лишилась наодинці зі спохмурнілим Тарасом, який мовчав, час від часу кидаючи на неї замислені, обережні погляди. Мовчали обоє, і чутно було, як десь голосно гавкають собаки, лаються верескливими голосами жінки й реве корова. Кімната, у якій сиділа Катерина, була водночас розкішно вбраною й дуже брудною. Хутро на високому ліжку, хутро на стільцях, оксамитові занавіски на маленьких віконцях, посуд зі срібла, пухнасті килими на долівці, однак усе це було не надто чистим. А так звичайна світлиця звичайної сільської хати. Невже це кімната сотника?