Розділ «Частина перша Кріпачка»

– Можливо, але повірте мені, пане, це не перші відра в моєму житті й нічого зі мною не станеться.

Криштоф похитав головою, але більше заперечувати не став, допоміг їй одягнути коромисло, потім нахилив чорняву голову й поцілував загрубілі, натруджені руки.

– Бувай, Катарино!

Катерина підвела на нього наповнені сльозами очі.

– Прощавайте, пане!

І пішла. Пішла запиленою стежиною так швидко, як тільки могла. І жалкувала, що народилась вона не панею, а простою кріпацькою дівчиною. Якби була вона пані, то не відпустив би її пан Криштоф, узяв би за дружину, а так… Пани не одружуються зі своїми кріпачками, така вже вона, сувора правда життя.

Удома, покинувши відра біля порога, вона попленталась до комори, упала на лантухи та гірко заридала. Заридала, виплакуючи весь свій біль за паном Криштофом.

– Матінко рідненька, – шепотіла вона скрізь сльози, – що ж ви покинули мене, матусю? Немає тепер кому приголубити вашу Катруню.

Із двору зачувся голос мачухи.

– Катре? Катре? Де тебе чорти носять? Щоб ти пощезла, клята дівко, де ти поділась?!

– Іду я, – відгукнулась Катерина з комори та пішла, залишивши в коморі своє гірке горе та сльози.

День той тягнувся для Катерини нудотно, тоскно, довго. Увесь ранок вона готувала наїдки для сватів. І якось байдуже дивувалась тому, що мачуха десь роздобула трьох угодованих качок та лантушок білого пухкого борошна.

Сотник. Усе той сотник, купив Мальків із усім їхнім злидарським дрантям, а платити буде вона, собою заплатить. Серце ж її в той час шматується від утрати того єдиного, за ким тужить. За паном. Так вона все й робила, мов тут була, й неначе й зовсім не було її тут.

– Катре, не спи, – смикнула її за сорочку мачуха, коли вона, виліпивши пиріжки з маком, так і застигла над ними, замислившись про пана. Катерина кинула на неї похмурий погляд, але пиріжки доробила.

А за декілька хвилин розбила глечика з кисляком.

– Катре! – засичала Килина. – Щоб тебе трясця взяла! Що з тобою сьогодні таке?

Катерина зле всміхнулась.

– Від щастя млію!

На Мальковому бідному подвір’ї було весело та гомінко. Діточки, чекаючи на щирі подарунки сотника-жениха, цвірінчали, мов зграя горобців, і навіть Домна, мов позабувши про свою хворобу, одягнулась святково й тихо раділа з дітей. ЇЇ зігрівала думка про те, що незабаром у них із Назаром з’явиться домівка.

– Щось ти занадто бліда сьогодні, – пробурмотіла Ярина, заплітаючи в Катеринині коси жовтогарячі стрічки, – та ще цей синець, жах просто, бодай їй руки повсихали!