Розділ «Частина перша Кріпачка»

– Огидний? Ах ти ж панська підстилка! – Образа обпалила Катерину вогнем, і вона знову смикнулась у його руках, але сотник тримав міцно. – А пан тобі тоді не огидний?

Її золотаво-зелені очі сяйнули.

– Не огидний.

Сказала, зухвало та насмішкувато сказала й пошкодувала. Розпашіле, смердюче від шинкарської горілки дихання сотника вмить обпалило лице, і чужі, ненависні й слиняві губи зім’яли дівочі вуста жорстоким, болючим поцілунком. Катерина застогнала та знову смикнулась, намагаючись опинитись якомога далі від цих ненависних губ, але тільки глибше втислася в тин, а його руки, мов кліщами, оповили струнке дівоче тіло. Сотник цілував її грубо, із якоюсь мстивою ненажерливістю. Подумавши, що отаке, і навіть гірше, чекає на неї тепер після весілля, Катерина здригнулася всім тілом.

Господи, помилуй! Вона ж цього не витримає!

Сильно замружившись, вона, мов окам’яніла, стояла в його обіймах, слухаючи, як він важко дихає, і бажаючи, аби все це швидше завершилось. А закінчилось воно так само швидко, як і почалось. Поряд, біля тину, почулось якесь ворушіння, а потім пролунав дитячий сміх.

– Сотник цілує Катрю! Сотник цілує Катрю!

Яковенко відхилився від Катерини, ослабив свої цупкі обійми й погрозив кулаком услід Андрійкові, який реготав.

– От негідник малий! Упіймаю, наскубу за вуха!

А Катерина, не чекаючи більше, із силою рвонулася з його міцних рук і молодою кізочкою гайнула в городи, зачувши за своєю спиною гнівливий окрик сотника:

– Катерино! Ти куди? Стій!

Але Катерина навіть не озирнулась, пробіглась городом діда Товкача, потім баби Бульбичихи, дісталась до річки, заховалась за вербою й здригнулась, забачивши величний будинок пана на пагорбі. І серце відразу ж обпекло болем. Перед очима знову, мов живе, з’явилося лице пана Криштофа. І до болю захотілось усе покинути, на все махнути рукою й побігти туди, через місток, де на неї чекав він. Дарма ким, аби опинитися поруч із ним, нехай коханкою, нехай занапастити себе, але хоч якусь мить свого життя побути щасливою. А цим шлюбом із сотником чи не занапастить вона себе? Тільки й того, що осоромленою не буде. Але ж якою ціною? Вона, цнотлива й невинна, стане дружиною того гидкого сотника, позбудеться сорому ціною власного страждання. Яке ж бо життя вона проживе ненависне поряд із ним!

Наплакавшись від душі, вона втерла лице, умила його водою, кинула сумний погляд на білий будинок, що виднів серед зелені.

– Прощавайте, пане Криштофе, – прошепотіла ніжними, грубо зацілованими сотником вустами, знаючи, що ніколи не наважиться піти до нього, не зможе… хоч би й кортіло їй того. Обернувшись, вона пішла вверх по стежині, до села. Пішла, полишивши серце своє стражденне там, за пишним панським садком. Полишила його назавжди з графом Гнатовським.

Нахиливши голову, Криштоф незрячим поглядом роздивлявся яскраво-червону рідину в келеху, що тримав у руках. Потім, навіть не покривившись, вихилив її одним ковтком і поглянув на свого управителя, який застиг біля столу.

Невесело всміхнувся.

– Що, Максиме Петровичу, боїтеся, що я зіп’юсь так, як дядько?

Злотник ніби зніяковів.

– Та я, пане…

Криштоф махнув рукою.