Розділ «Книга III Шулма»

За два кроки від мене – він. Джамуха Восьмирукий. Джамуха-батиніт. У його руці сичить, смугуючи повітря, коротка Чинкуеда, Змія Шен.

Ось він – Джамуха.

І я не бачу його обличчя.

Я бачу гостроверхий шкіряний шолом із металевими пластинами; бачу легкий панцир, але не настільки легкий, щоб не відчути тремтіння Єдинорога, який сумнівається – чи проб’є він цей захист, чи не варто ризикувати, цілячи напряму; бачу шаровари з чорного шовку (чи не кабірської роботи?), бачу м’які чоботи з гострими носаками, бачу…

Обличчя – не бачу.

І бачу косий удар руба, і радію тому, що я його бачу, бо Джамуха не зможе, ніколи не зможе встигнути побачити, як лезо Єдинорога на третину поринає в горло гурхана степів…

– …Ні!

Я в наметі.

Я беззвучно кричу.

І чую крик Єдинорога.

– Ні! Не хочу! – кричимо ми.

– Але ж ти здобув перемогу, – щиро дивується Куш-тенгрі. – Ти вбив його.

– Я не хочу вбивати його.

І я вимогливо дивлюся в очі шаманові.

– Майбутнє від нас не залежить, Асмохате-та.

– Я не хочу вбивати його.

Шаман знизує плечима й береться за клинок Єдинорога.

…Я не пам’ятаю, скільки разів поринав у вихоплене з часу, що не настав, у мить, що не відбувалася. Мінявся малюнок бою, іноді першого удару завдавав я, прагнучи вибити Чинкуеду, Змію Шен, із руки Джамухи; іноді я тягнув час, намагаючись перемогти, не вбиваючи. Але щоразу все закінчувалося однаково: косий змах Чинкуеди й лезо Єдинорога, що на третину впилося в горло гурхана.

– Ні!..

Я втомлено витер піт із чола, повернув тремтячого Єдинорога у піхви й відкинувся назад.