Розділ «Книга III Шулма»

Не треба бути надміру розумним, щоб здогадатися – справжній Асмохат-та був для дітей Ориджа єдиною можливістю залишитися живими. Якби я виявися брехуном – за їхні життя в Шулмі ніхто не дав би й зламаного клинка.

Єдиного за все.

Але не самі лише шулмуси – мої колишні знайомі з Кабіра й Мейланя зверталися до мене з шанобливістю, яка межує з улесливістю. Якось, коли ориджити всією юрбою поскакали вперед щось розвідувати, я зібрав своїх і зажадав припинити це неподобство.

Інакше я й сам увірую, що я – Асмохат-та.

Усі перезирнулися.

– Друдл казав, що він – дурень, – прогудів Коблан Фарізі, немов намагаючись пояснити їй дивацтво моєї поведінки. – Я маю на увазі, що Чен – дурень. А Асмохат-та – великий і могутній.

– А-а-а, – замість Фарізи розуміюче закивав Асахіро. – Тоді ясно.

– Що вам ясно?! – закричав я. – Що вам усім ясно?! Хто-небудь може зі мною поговорити по-людськи?!

– Ні, – жорстко відрізав Кос. – Ніхто не може. Інакше кожен із нас зможе забути й заговорити з тобою по-людському при сторонніх. Або нас можуть підслухати – а ми будемо в той момент говорити не кабірською. Або ще щось. А для шулмусів ти – Асмохат-та. На віки вічні. Терпи, Чене у Рукавиці.

– Терпи, – співчутливо повторила Чин.

«Терпи, Чене, – беззвучно підтримав мене Єдиноріг. – Я ось теж терплю… знаєш, як вони мене називають? Могутній Палець бога Мо! Ото Ковзкий Перст зрадів би…»

Я знав, хто кого і як називає. І розумів, що не маю рації. Якби ж від цього мені ставало хоч трішечки легше…

Особливо різко я відчув свою новоявлену значущість, коли Кулхан раптом закінчився, і ми ніс до носа зіткнулися з шулмуською заставою з восьми вояків. Вони нічим нам не загрожували, вони навіть не встигли до нас під’їхати – але я одразу ж опинився в другому ряду, а переді мною зринули спини Коса, Фальґрима, Асахіро, Кулая, закриваючи собою великого й могутнього Асмохат-та; а за мною зімкнулися в бойовій готовності інші, готові лютою лавою охопити мене з двох боків і виплеснутися вперед, якщо перший ряд упаде й Асмохат-та опиниться перед ворогом.

Вони готові були вбивати за мене.

Вони готові були вмирати за мене.

Чим я міг оплатити це?

Не знаю…

Доки я так міркував, Кулай встиг облаяти сторожових шулмусів моїм іменем, ті встигли випустити в нього кілька стріл, Ґвеніль і Но-дачі припинили це в найбуквальнішому значенні, і заставники втекли.

Непогано для початку.

А хто б сповістив мого улюбленого онука Джамуху про прибуття його улюбленого діда? Вірніше, останнього втілення його улюбленого діда?!