Розділ «Книга III Шулма»

– Руки! – заверещав Удуй-Хара, бачачи й не бачачи те, чого спершу в гарячці не помітив, а якщо й помітив, то не зрозумів.

– Руки! Луска на руках! Асмохат-та!..

І злетів із невидимого вістря.

На коліна впав.

Куш-тенгрі вже йшов до свого коня, брязкаючи металевими фігурками тварин, якими був обвішаний його просторий халат, а Чумний Вовк усе качався по траві й вив хрипло:

– Руки!.. руки в лусці… руки!..

Неправильний Шаман навіть не обернувся.

Розділ 22

1

– Стріла – вона тому стріла, що нею стріляють, – глибокодумно сповістив Кос. – Чи навпаки: нею стріляють, тому що вона стріла. Ти як гадаєш, Асмохат-та?

– Ніяк, – буркнув я, знаючи, що Кос не образиться.

– Ось і я так гадаю, що ти ніяк не гадаєш, – погодився ан-Танья, випинаючи своє і так чимале підборіддя.

Цікаво, він теж знав, що я не ображуся?..

…Перехід через Кулхан виявився й легший, і важчий, ніж я припускав – одне слово, зовсім не такий, яким уявлявся спочатку. Ориджити йшли буденно й упевнено, вони наперед знали кожен поворот і місця стоянок; і ким би не був їхній незабутній предок-заступник Оридж, діти його могли відшукати дорогу навіть там, де її відвіку не було. Уже за тиждень я розумів, що Асахіро й Фарізі свого часу страшенно пощастило: вони живими вибралися з цієї нескінченної байдужості природи, йдучи навмання; і ще я розумів, що тисячному війську вижити в Кулхані буде не легше, ніж нещасному одинакові. Води в тих напівсухих криницях, які винюхували наші невтомні шулмуси-слідопити, нам вистачало хоч і не з лишком, та всієї; військо загинуло б від спраги.

Якщо лише ориджити не замовчували про додаткові джерела води.

Ішли ми не навпростець, а якимись хитромудрими зигзагами, і за неповний місяць я доволі терпимо міг говорити шулмуською, завваживши безсумнівне й доволі дивне споріднення мов Шулми й Малого Хакасу. Саме з цієї причини Чин вивчила їхню мову значно краще від мене; в решти виходило по-різному.

У Коса не виходило зовсім. Потім з’ясувалося, що в ан-Таньї язик не згортається рурочкою, і в цьому корінь усіх лих. Спільними зусиллями язика згорнули, після чого Кос перестав з нами розмовляти – зате заговорив із шулмусами.

Причому майже одразу знайшов із ними спільну мову. І старий Тохтар називав Коса батьком. Це звучало як Коц-ецеге, і я ледь стримувався від сміху щоразу, коли це чув.

Там же, у поході, ми вперше побачили луки й стріли. Усім нам – і людям емірату, і Звитяжцям – вартувало неабияких зусиль зрозуміти, що це не Дикі Леза, і не Звитяжці, а дійсно річ, і при цьому – зброя.

Річ-зброя.