Розділ «Книга II Мейлань»

– Ні, не це, – хором відповіли Емейські шпиці. – Шкода, що ви не радник. Інакше б ви порадили Мейланьському Єдинорогові не виголошувати нам надмірних компліментів. Це ми чуємо щодня, і для цього не треба їхати з Мейланя в Кабір, щоб через сотню років повернутися назад.

– Зате я виголошую компліменти доволі рідко, – втрутився я. – А останнім часом, бачте, взагалі обходився без цього. Так воно вже в мене останнім часом складалося.

– Отож бо, – усміхнулася права шпиця. – Тепер ви більше пасуєте для тієї ролі, яку вам приписують у всьому еміраті.

– Ролі? Якої роль?!

– Ролі героя. Суворого Звитяжця давнини, який дивом потрапив у наш тихий і спокійний час.

Я ледве стримався. У наш тихий і спокійний час… ото Дитячий Учитель посміявся б, якби почув. Утім, він і за життя був стриманий, а щоб він сміявся – цього я не бачив узагалі ніколи.

– Ви сказали – у наш тихий і спокійний час, – я опустився в піхви й говорив тепер тихо й невиразно. – А я перед тим сказав: «Останнім часом». Я не годжуся в герої давнини, я не певен, чи були в давнину герої; я навіть не певен, чи були в давнину Звитяжці, які усвідомлювали, що вони – Звитяжці; я кажу банальні компліменти, але все це тому, що я боюся.

– Боїтеся? – подиву шпиць не було меж. – Чого? Чи – кого?

– Я боюся, що наші слова зіллються, і доведеться говорити: у наш тихий і спокійний останній час. Ось цього я й боюся.

– Мене звуть Аун, – після довгої задуми сказала права шпиця.

– А мене – Аунух, – додала ліва, і я раптом знову гостро відчув усю потугу їхньої чарівності.

Чен стиснув на моєму руків’ї залізні пальці.

– Нас чекає свято, – чи запитав, чи ствердно заявив він. – Ще одне свято. А мені казали, що це буде прийом. До того ж, офіційний.

– Так, свято, – думаючи про щось своє, недбало відповіла Юньер. – Це добре, що свято; добре, що воно нас чекає; і добре, що ви такий, який ви є, Вищий Чене – незалежно від моїх уявлень про вас і незалежно від личини героя давнини.

Я не розчув, що казали в цю мить Емейські шпиці, які моторно снували в її пальцях, але напевно вони казали щось схоже.

– А чому це добре? – здивовано запитав Чен-Я.

Те, що відповіла Юньер Мейланьська й Емейські шпиці Мейлань-го, збіглося повністю.

– Тому що так мені (нам) буде простіше оголосити про наші заручини, – сказали вони.

2

Коли вони вийшли віддати якісь заключні розпорядження, Дзю звернувся до мене з доволі-таки дивним проханням.