Розділ «Книга II Мейлань»

– Вдови вони, – заявив він, відсвічуючи лаком руків’я, радше схожої на ратище. – Майже рік уже. Та ні, більше року… Ти тут мене про загиблого старійшину запитував – чоловік це був їхній, Цзюваньдао, правитель Мейланя. Зсувом його накрило під Хартугою, в ущелині Виючих Псів… Тепер дві дружини його – регентші, чекають, доки спадкоємець виросте – кинджал Бішоу в них, маленький зовсім. Або, може, Рада своєю владою кого призначить… звісно, з дозволу дому фарр-ла-Кабір!

Я мовчав. Чого це він про схвалення дому фарр-ла-Кабір! Невже я схожий на підісланого спостерігача?!

– Придаток у правительок, – вів далі Великий Да, – один на двох… вірніше, одна на двох. Юньер Мейланьська. Та що я тобі розповідаю – завтра сам побачиш!

– Повтори-но мені ім’я загиблого правителя! – наполегливо зажадав я.

– Цзюваньдао, – неохоче відповів Великий Да. – Кривий Цзюваньдао, меч «дев’яти кілець» на прізвисько Долоня Долі. Придатка звали Ю Шикуань. А що? Ти ж його пам’ятати повинен…

– Та нічого, – пробурмотів я. – Так просто… зсув, кажеш, під Хартугою?

І справді нічого… Крім запису в пергаменті Матінки Ци.

«Сьомий рік ери правління „Спокій опор“, Ю Шикуань і Цзюваньдао, меч „девяти кілець“. Хартуга, ущелина Виючих Псів.»

Так або приблизно так. Але чому далі був записаний Ковзкий Перст і Лян Анкор-Кун?! І рік – сімнадцятий рік ери правління «Спокій опор!» Майже через дев’ять років… бути тобі, Єдинороже, років за вісім-дев’ять главою роду!

А ти куди дінешся, Персте?

Воістину – спокій опор…

Правильний девіз.

Розділ 14

1

…Я був одягнений у свої Кабірські буденні піхви з трохи шорсткуватої шкіри, а Чен – у вже звичній для нього марлотті поверх так само звичних лат… «Сміятися будуть, – подумав Чен так, щоб я це почув. – Вирішать, що ми – скупердяї. Або божевільні. Або і одне, й інше водночас».

«Нехай сміються, – у відповідь подумав я. – Нехай. Це краще, ніж…»

І Я-Чен здригнувся, згадавши, що першим ці слова вимовив Друдл, як помирав на залитій кров’ю бруківці. Луна нічного Кабіра, переривчастий шепіт блазня-мудреця, біль і ненависть…

І прохолодна тиша особистих покоїв Юньер Мейланьської, в які нас проводив мовчазний Малий крис, дивно схожий на криса Семара – зовні, але не балакучістю, – і його опецькуватий коротун Придаток, зовсім не схожий на Кобланового підмайстра.

«Нехай сміються, – вперто подумав я, і Чен згідно кивнув головою. – Пам’ятаєш, ти теж сміявся, коли трирічним уперше взяв мене до рук?»

«Пам’ятаю, – усміхнувся Чен. – Мене розвеселило те, що ти такий довгий і холодний. Я ще погладив тебе, порізався й закричав на весь двір, а батько з дідом сміялися, переглядаючись, і по черзі підкидали мене в повітря…»