Розділ «Книга II Мейлань»

Я згадав Лю і Янґа Анкорів, згадав їхнього предка Хо…

«Заради Нюринґи, – прошептав я, – і чому ви так мало живете?!»

Чен не відповів.

Утім, глузувати з нас поки що ніхто й не думав. Тим паче, що в покоях, по-моєму, взагалі нікого не було. Я кажу – по моєму – бо міг лише уявляти собі, яка насправді велика ця зала, що нагадує залу Посвяти в заміському домі Абу-Салімів – якщо її вздовж і впоперек перегородити якимись ширмами, завісами й плетеними шторами.

– Справжній лабіринт, – буркнув Уламок.

Чен рішучим кроком підійшов до першої-ліпшої складної ширми з бамбукових планок, мистецьки розфарбованих і зв’язаних між собою, опустився на низький ослінчик й узявся розглядати круглу остиглу жаровню з бічними накладками ароматичного дерева, покритими лаком у золоту цяточку.

– Нудно, – прошелестів я, майже лягаючи поруч із Ченом на паркетну підлогу. І спекотно…

– Ясна річ, – мов знавець, відгукнувся з-за пояса Уламок. – Аудієнція, одначе… це вам не на базарі плітками обмінюватися!

– Досить базікати! – уголос кинув Чен. – Будемо чекати й мовчати.

– Будемо чекати й мовчати, – згідно повторив я. – Будемо чекати…

– А мовчати не будемо, – додав Уламок.

Я не одразу відчув рух за лівою, блідо-бузковою завісою з вишитими на ній павичами. Спершу я почув голос. Вірніше, два голоси. Два високі, вишукано дзвінкі голоси, що говорили з інтонаціями, яких я жодного разу не чув у Кабірі.

– Мовчати не обов’язково, Вищий Дан Ґ’єне! Мовчати зовсім не обов’язково, – сказав перший голос із ледь помітною усмішкою. – І навіть навпаки…

– Почувайтесь, як удома, – сказав другий голос. – Утім, Мейланьський Єдиноріг у Мейлані скрізь і завжди вдома, де б він не перебував.

– І я скрізь і завжди, як у себе вдома, – почав було нахабний Уламок, але осікся, коли завіса несподівано відгорнулася.

– І навіть краще, ніж удома, – несподівано закінчив Дзю.

Це були Емейські шпиці Мейлань-го. Мініатюрні, не більше двох долонь завдовжки, гострі, як голка, і трішечки сплющені посередині, вони були прикрашені святковими хустками з червоного шовку зі сріблистим шиттям, просмикнутими в їхні центральні кільця. Востаннє я бачив таких струнких красунь століття тому. І чим міг зацікавити юний дурний Єдиноріг – і навіть тоді ще не Єдиноріг, а меч, що мав дитяче ім’я Стебло під вітром – цих (нехай і не власне цих!) гордовито-летючих володарок душ і помислів більшості Звитяжців з родини легких Прямих мечів?! Єт, юність, юність…

Щоб приховати схвилювання, я глибше пішов у Чена – та ні, я просто пірнув у нього! – і вже очима Чена-Мене спокійніше глянув на обидві Емейські шпиці, а тоді – на Юньер Мейланьську.

«Вухастий демон У! – думав Чен-Я. – Кожен нормальний чоловік – а я нормальний чоловік, і не сама лише Чин може підтвердити це, – побачивши правительок Юньер, просто зобов’язаний втратити дар мови! І натомість мимоволі зобразити дурнувату усмішку й собачу відданість у погляді. Ні, звичайно, вона аж ніяк не сліпуче прекрасна і таке інше – а я не закоханий у неї, щоб приписувати їй усі ці чесноти – але воістину це найжіночніша з усіх бачених мною жінок… сама Мати Родючості, символ темного начала…»

Я зрозумів, що ховатися нікуди. Чен-Я міг зовсім спокійно дивитися на кокетливих Емейських шпиць, але не міг байдуже бачити пані Юньер; зате Я-Чен розглядав пані Юньер хіба з легкою цікавістю, зате дві тендітні шпиці…