Розділ «Книга II Мейлань»

Один – узяв.

Звитяжці теж трохи притихли й тепер не лізли в розмову всі одразу, перебиваючи один одного – та і я вже, мушу сказати, почав потроху звикати до подвійного спілкування.

Утім, їхати стало значно веселіше – хоч як, а нас тепер було шестеро.

Діставшись до Хаффи без пригод і не заїжджаючи в місто, ми круто повернули на північний схід і ще за день приєдналися до каравану фарузьких купців, що йшов у Мейлань.

«Мей-лань! – бряжчали об дорогу копита мого коня. – Мей-лань, мей-лань, мей-лань, мей …»

Частина V

Звитяжці й люди

Не має часу старенький меч на п’ять щоденних молитв,

Готовий пролить де завгодно кров, жадає великих битв.

У розпалі бою ти цим мечем ворожих левів штрикни —

Не меч відскочить від їх броні – самі відскочать вони.

Про блискавки в небі забути велить блискавка у руці,

І довго просочена кров’ю земля не кликатиме дощів…

Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі

Розділ 13

1

…Спресовані в єдиний моноліт сірі кам’яні блоки древніх стін повільно наближалися, одночасно проступаючи перед нами – і в моїй пам’яті. Ці дві картини накладалися одна на одну, майже збігаючись. Схоже, всесильний час, намагаючись гризти ці стіни, поламав собі зуби.

Але не заспокоївся. Адже в остаточному підсумку останній удар завжди залишається за ним, за часом…

Коні грузнули в пухкому піску – слідом за нами чимало вершників звернули із бруківки, щоб вибратися на пологий пагорб і з його вершини помилуватися твердинею Мейланя. Звитяжці весело перемовлялися, права рука Чена лежала на моєму руків’ї (це вже стало для нас звичкою), і я міг чути розмови караванників-людей, які обговорювали чесноти і вади нашого караван-баші – сухого жилавого Придатка, за спиною якого вічно бовтався короткий і неговіркий спис Рохин – а також раділи закінченню тривалого, хоча й не надто обтяжливого шляху.

Я слухав їх усіх упівлеза й ніяк не міг змусити себе повірити в те, що переді мною справді Мейлань. Моя батьківщина. Нехай кували мене у Верхньому Веї – однаково це моя батьківщина.