Розділ «Книга II Мейлань»

– Саме так, – блиснула сокира Ляо, коли Заррахід повторив Косове запитання слово в слово і з тими ж інтонаціям, хоча не міг його чути.

Я хихикнув під марлоттою і негайно замовк, оглядаючи внутрішній двір. Там стояли численні столи, біля ставка на рожнах смажилися бичачі туші, і взагалі всюди панували суєта й гамір.

Поза всякими сумнівами, готувалися до великого свята.

– І все ж, шляхетні панове, хто ви? – наполегливо повторили запитання Ляо і його Придаток.

– А ми, власне, – з гідністю відповів Кос, випинаючи своє і без того чимале підборіддя, – Чен Анкор Вейський і його дворецький Кос ан-Танья!

«Але ж я звільнив цього пройдисвіта!» – подумав Чен, проте вголос нічого не сказав.

– Ми ж вас, Вищий Чене, і чекаємо! – простодушно випалив брамник-людина, стаючи перед Косом навитяжку.

Я ще подумав, що Ляо, яка не квапилася виструнчуватись, вибрала собі тупуватого Придатка – сама сокира, побачивши мене або будь-якого іншого Вищого, ніколи не переплутала б дворецького з паном.

А може, це я так, через дурнувату гордість, і той же Заррахід має вигляд значно імпозантніший від мене…

– Це він – Вищий Чен, – знехотя повідомив ан-Танья брамникові, киваючи в наш бік.

Придаток недовірливо зміряв поглядом Ченову постать – але тут Чен відкинув марлотту й зсунув мене на належне місце. Погляд Придатка вперся в праву Ченову руку, а сокира Ляо – вона не брала участі в розмові людей і насторожено поглядала то на Заррахіда, то на Дзю й Сая – миттєво упізнала мене.

Ось що таке виучка! Ляо із захопленим свистом віддала мені урочистий салют, на який лише була здатна, її Придаток виструнчився тепер уже перед Ченом, а я якийсь час просто насолоджувався справленим враженням.

– Із приїздом, Вищий Дан Ґ’єне! – відрапортувала Ляо. – А ваш родич, Ковзкий Перст, пішов зранку до Шульхари вас зустрічати. Напевно, він скоро повернеться…

– Напевно, – пролунало за нами. – І навіть точно. Привіт, Єдинороже!

Один із двох почутих мною голосів належав Звитяжцеві – добре знайомому мені старшому родичеві-близнюкові Дан Ґ’єну на прізвисько Ковзкий Перст, старійшині й членові Ради Вищих, який колись навіть подумував жити зі мною разом, ведучи Бесіди парно й використовуючи одного на двох Придатка – та життя якось не склалося, й за його ж наказом я покинув Мейлань.

Інший голос був голосом людини – чоловіка одних років із Косом, що сидів на сумирній рябій кобилі. Ясна річ, це й був Лян Анкор-Кун, Придаток Ковзкого Перста й Ченів родич; лише слова «Привіт, Єдинороже!» вимовив не він, а Ковзкий Перст, оскільки Лян Чена в обличчя знати не міг, як і мене – хоча мене в обличчя знати не можна взагалі, через відсутність обличчя.

А ось Лян обличчя мав. Смагляве, з пронизливими очами, і усмішка на цьому обличчі здавалася приклеєною. Щоправда, приклеєною акуратно… і це поєднання суворості й привітності навіть якось притягало до себе.

– Вітаю родича Чена, – статечно мовив Лян і приклав ліву руку до серця.

Дивився він саме на нас, а не на ан-Танью. Здогадливий, одначе…

Чен у відповідь підняв праву руку – і я зміг у свою чергу привітати Ковзкого Перста, не відволікаючись на людей.