Розділ «Книга I Кабір»

Якийсь час ми гуляли біля головного входу, думаючи кожен про своє. Я кажу «ми», бо в першу ж секунду взаємопроникнення стало зрозуміло – Придаток Друдл розповів Ченові майже те саме, що Дитячий Учитель мені; і нам із Ченом зовсім необов’язково було обмінюватися почутим для повноти картини.

Тож ми відійшли один від одного на крок – цей крок був невидимий нікому, крім нас, – і згадували подробиці нічної розмови.

Кожен сам по собі – і водночас разом. Виявляється, «ми» анітрохи не гірше, ніж «я» або навіть «Я-Чен»…

Неподалік починався чийсь сад, узагалі не обгороджений, і там оглушливо скрекотали цикади, змушуючи вібрувати повітря. Я подумав, що в моїй волі покинути все й завтра ж виїхати з Кабіра. Емірат великий, та й дружніх земель чимало – і скрізь мене приймуть із радістю. Обзаведуся новими друзями, нічим не буду цікавитися, нікого не буду розшукувати, не стану мститися, почну проводити Бесіди упівсили, щоб не привертати зайвої уваги, а по ночах буду відводити душу із Заррахідом…

І жодних турбот – ні особистих, ні державних! Минуться видіння Кабіра в вогні, обірве свій біг гнідий жеребець, і аль-Мутанаббі, перший Придаток на Кабірському престолі, знову стане всього лише ім’ям на одній із пластин латної рукавиці. І всі навколо вважатимуть, що там, у рукавиці є жива рука – бо що їм залишиться думати?!

Ніч пахла персиками й рейханом, я щасливо усміхався й переморгувався з зірками, чудово розуміючи, що нікуди я не поїду і, зрештою, усе в цьому житті йтиме своїм шляхом, хочу я цього чи ні.

Своїм шляхом.

Шляхом Меча.

Лише тепер до мене дійшов сенс стародавньої приказки: «Не ми йдемо по шляху, але Шлях проходить крізь нас». Адже якщо так – чи можемо ми ухилитися, відмовитися, звернути?

Ото я й звернув – за ріг, обходячи Кобланів дім.

За кілька хвилин я й Чен опинилися на тій глухій вуличці, яку не раз роздивлялися під час нашого мимовільного ув’язнення. Ага, ось тут був Ґвеніль, коли я із заґратованого віконця кричав йому, щоб він терміново повідомив Шешеза про полон нещасного Єдинорога; а потім Ґвен звернув у провулок…

– Але ж ми попереджали тебе, Наставнику, – почулося з провулку. – Упертюх ти, одначе… був.

Це, певно, Уламок знову щось утовкмачує Дитячому Вчителеві.

Та мало не вперше реакція Чена виявилася швидшою від моєї. Я ще тільки розумів, що різкий скрипливий голос ніяк не може належати Уламку, а Чен уже метнувся до кутового паркана і, ховаючись у його тіні, миттю опинився біля повороту.

І тут, як на замовлення, якась самотня й химерна хмаринка вирішила трохи посоватися по небу – і клинок місячного світла навскіс полоснув по Кабіру, висвічуючи ближню до нас частину провулку.

І те, що відбувалося там.

…Притулившись спиною до задньої глухої стіни чужого дому, стояв Придаток Друдл, тримаючи руку на ефесі Дитячого Вчителя. Поруч із Наставником обгинала пояс Друдла ґарда-пелюстка Уламка. І я ще недоречно подумав, що міцний і приосадкуватий Друдл зараз нагадує очеретяну жабу, яка чекає чергового комара.

Це все моє кляте легкодумство… не про те думаю, не про те!..

Навпроти переминалися з ноги на ногу двоє Придатків. Першого з них я упізнав би і в суцільній темряві, навіть попри на трійцю кинджалів-тризубців за його поясом. Вуси-ґарда кинджалів за формою вигину вражаюче скидалися на однобічну ґарду Уламка, хоча в гостроті тонких, із хижим зблиском, лез сумніватися не випадало.

Брати Саї, прийомні діти Шулми; і їх оманливо незграбний кутастий Придаток у темній, заправленій у полотняні штани сорочці з широкими лопотливими рукавами.