Розділ «Книга I Кабір»

– Учителів чимало, – втрутився Уламок. – А Дитячий Учитель роду Абу-Салімів – один. І слово його як Верховного Наставника з Кола Опікунів вартніше від інших слів. Ось так! І не лише в Кабірі.

Я не дуже знався на ієрархії Дитячих Учителів, але сказаного Уламком було досить, щоб заспокоїтися й не приставати до маленького ятагана із зайвими запитаннями.

– А ти, Дзю? – певно, я заспокоївся, та не зовсім. – Ти теж Верховний Наставник, якщо при цій розмові був присутній?

– Я – Верховний Насмішник, – усміхнувся Дзютте. – І я не був присутній. Я приходжу й залишаюся, доки мене не виганяють. А коли виганяють, я однаково залишаюся. Зрозумів?

– Зрозумів, – хитнув китицею я. – Гаразд. Наставнику, розповідай далі.

– Далі? – тихо перепитав Дитячий Учитель. – Щоб далі розповідати, треба спершу назад повернутися…

І ми повернулися назад.

…За три місяці до втечі потрапив у намет до Но-дачі незнайомий Звитяжець. Потрапив – і одразу на яскраво-червону повстину ліг. Його під час набігу з чужого племінного намету викрали, так що він у Шулмі вже років п’ять був, і всьому, чому треба, навчився. У тому наметі він разом із братом-близнюком лежав, але серед метушні набігу зник брат кудись…

І однієї довгої ночі, коли немає іншої справи, крім як спати або розмовляти між собою, розповів новий Звитяжець про те, що недавно трапилося в його племені – а був він із відомого в Мейлані роду парних сокир Шуан, не схильних до вигадок і багатослів’я.

(Так, я непогано знав колись Шуанів обох ліній – Верхньовейської і Мейланьської, – і до багатослів’я вони були схильні не більше, ніж до навмисного псування Придатків. Хоча – якщо ця Шулма справді така…)

…Трапився в племені, де перебував тоді Шуан, – заблудла сокира з коротким руків’ям й місяцевидним лезом, – святковий той. Перегони-байга, пісні-танці, хмільна араку – все, як годиться.

Усе, та не все.

З’явився в племені якраз у розпал тою чужий Придаток зі Звитяжцем на поясі. На око обоє – правдиві Вейці. І прийшли з південно-східного кордону Кулхана. Чому самі прийшли, а не під конвоєм заставників – неясно, та й ліньки в свято розбиратися.

Що ж, прийшли – то ставайте в коло, за кольори повстини й життя Придатка сперечатися!

Стають вони в коло. Дивляться на шулмусів. І ті на них дивляться. Бачать – Придаток стрункий, вузькоплечий, чорноокий, у сукняний бешмет затягнутий; ні вигляду, ні сили, самі лише очі з-під повстяного ковпака лихим вогнем горять. Такі вогні опівночі на покинутих курганах-могильниках бачити можна – можна, та не треба. Хто їх ізблизька бачив, ті додому зрідка повертаються.

А Звитяжець, який щойно був на поясі, а тепер уже в руці посмикується, – начебто звичайний меч, прямий і короткий, клинок трикутний, дволезий, лише біля ґарди-хрестовини той клинок мало не на півтори долоні завширшки, а біля вістря – півколом під лезо сточений.

(– …Чинкуеда, – мовлю я. – Якже, чув…

– Що? – дивується Дитячий Учитель.

– Чинкуеда, кажу. Є такий рід у нас на північних солончаках. Самітники, у світ рідко вибираються…

– А… гаразд. Нехай буде по-твоєму. Далі казати?)