Розділ «Книга I Кабір»

От що було написано на рукавиці… на руці… на нашій руці.

– Я прочитав напис, Друдле, – хрипко пробурмотів Чен-Я. – Так, я прочитав його… І, після паузи, закінчив: – Щойно.

Блазень скоса глянув на ан-Танью, і тямущий Кос миттю наповнив кубки, проголосив кучерявий і не зовсім пристойний тост за єдину троянду в оточенні будяків; усі дружно випили, маленька Чин спробувала обмежитися ввічливим ковточком, і це спричинило бурхливі протести, а Фальґрим навіть подавився недожованою долмою, і Діомед узявся плескати Білявого по спині, але відбив собі всю руку, і…

І ніхто не помітив, що Коблан обійшов стіл і став за Моєю-Ченовою спиною.

– Та збруя зі скрині, – тихо, але цілком чутно прогудів Коблан, – вона… Їх робив мій предок. Теж Кобланом звали… А робив він її для аль-Мутанаббі. Коли той ще не був еміром.

– А ким він був? – запитав я, не обертаючись.

– Поетом він був, Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі, найкращим співаком-чангіром від Бехзда до західних відрогів Білих гір Сафед-Кух, – замість Коблана відповів Друдл, умудряючись одночасно шпурляти кісточками від черешень у Діомеда, що реготався. – Пам’ятаєш, Залізнолапий, як в аулі Хорбаші…

Певно, Чен-Я зараз не здивувався б, якби Коблан кивнув і підтвердив, що вони з Друдлом особисто знали легендарного аль-Мутанаббі, часи якого навіть для Звитяжців мого покоління – а наш вік непорівнянний із життям Придатків – видавалися майже нереальним минулим.

Ні, не це хотів сказати блазень Друдл. Зовсім не це.

– Звичайно, пам’ятаю! – щасливо гаркнув коваль. – Ти ще сперечався зі мною, що «Касиду про взяття Кабіра» ніхто вже всю не пам’ятає! А я тебе, ваше блазенне мудрійшество, за вухо й на перевал Фурраш, в аул! Як же мені не пам’ятати, якщо ти перед майстром-устадом тамтешніх чангірів на коліна бухнувся, а він так перелякався, що й касиду тобі разів п’ять проспівав, і слова записав, і вина в дорогу дав – щоб тільки я тебе назад повів!

– Чого ти брешеш! – перебив його Друдл, зашорівшись і кидаючи об підлогу злощасну тюбетейку. – Це я тебе звідти ледве забрав, коли ти їм єдиний на весь аул молот ущент розгаратав! І якби хоч п’яний був – аж ні, спершу молот розбив, а тоді вже…

– Та хто ж їм винен, – щиро обурився коваль, – що вони п’ятирічну чачу в підвали ховають і потрійною кладкою замуровують! Не кулаком же мені такі стіни ламати? А молотом якраз, хоча й нікудишній він у них був… таки довелося наприкінці кулаком. Та я їм за місяць новий молот привіз, навіть два!.. І стінки всі полагодив…

Коваль набрав у могутні груди повітря, бажаючи ще щось додати, виникла непередбачена пауза, і в тиші чітко пролунав тихий голосок Ак-Нінчі.

– Проспівайте касиду. Друдле, будь ласка…

Друдл навіщось закліпав, підняв із підлоги свою тюбетейку, надів на голову – і раптом заспівав дивно високим голосом, час від часу вдаряючи себе пальцями по горлу, як співаки-чангіри, коли хочуть домогтися тремтячого звуку, подібного до плачу.

Не воздам Творцю хулою за минулії діла,

Пише кров’ю і золою мій тростиновий калам,

Знав і доброго, і злого – та згадав пропаще місто,

Де мій кінь в проламі муру спотикався об тіла…

Здивовано слухав блазнів спів Фальґрим, приклацували пальцями в ритмі пісні Діомед і ан-Танья, очі яких горіли затаєним вогнем, зосереджено мовчала Чин – а Я-Чен повторював про себе кожен рядок… і знову палав Кабір, гриз вудила гнідий жеребець, схрещувалися мої родичі, що вміли вбивати, легенди ставали явою, минуле – сьогоденням і, можливо, майбутнім…