Розділ «Книга I Кабір»

– А чого це ти, Вищий Чене, – раптом перебив коваля блазень Друдл, – чого це ти казками старими цікавишся? Начебто не був ти раніше надміру допитливий…

Я-Чен відповів не одразу. Чен-Я невідривно дивився на блазня, на кремезного невисокого чолов’ягу в смішному й куцому розпоясаному халаті – і бачив круглу мармизу з чорною цапиною борідкою, яку Друдл безупинно пощипував, бачив фірузьку тюбетейку, що з’їхала на потилицю, пробиту мною й опісля акуратно заштопану; бачив…

Друдл, схоже, кілька днів не голив голови. Його тюбетейку оточував короткий і колючий їжачок відрослого волосся, ніби трава – квітчастий горбок; і був пагорб-тюбетейка яскравий і святковий, а трава – побита морозом і біла від інею.

Ой, чомусь Я-Чен або Чен-Я – словом, чомусь ми почали якось по-чудернацьки думати. Пагорб, трава, мороз… Чому б не сказати просто – сивий був Друдл Муздрий, Придаток Дзютте Уламка й Дитячого Вчителя, блазень-радник еміра Дауда… білий, як молоко, і навіть не був – став…

Тому чорна борідка й мала вигляд несправжньої, приклеєної, і здавалося, що Друдл хоче відірвати її. Щоб не видавала, не нагадувала про те, що сталося.

А Я-Чен чомусь подумав, що Звитяжці не сивіють. Кажуть, однак, що вони тьмяніють… або іржавіють. Одне іншого варте…

– Знаєш, Друдле, – неквапно проказав Чен-Я, – казки – вони ж як сни. А мені останнім часом один і той самий сниться, хоч удень, хоч уночі. Нібито Кабір горить, руїни навколо, і я на гнідому жеребці… Ото й боюся, що сон у руку…

Я-Чен виждав і додав, немов між іншим:

– У руку аль-Мутанаббі. Що скажеш, Друдле?

Фальґрим Білявий і Діомед зацікавлено дивилися на Чена-Мене, Чин нервово накручувала на палець пасмо свого довгого волосся – усі відчували, що за сказаним криється багато несказанного; і друзі мої чекали продовження.

Кос ан-Танья незворушно грався кістяною виделочкою для фруктів. Зате Коблан мало не попирхнувся залишками чаю і захекався, даремно намагаючись щось сказати.

– Він усе знає, Друдле, – вичавив нарешті з себе коваль. – Я ж казав тобі, що ми випускаємо джина з пляшки…

Тепер настала Моя-Ченова черга дивуватися. Виявляється, на думку Коблана, Чен-Я вже все знаю, причому не просто щось знаю чи здогадуюся, а знаю саме все. Що ж це виходить – єдиним випадом з дурнів у мудреці?!

Тоді ми з Друдлом – мудреці однієї масті…

– Ти прочитав напис, Чене? – дуже серйозно запитав Друдл, і блазнева серйозність злякала Чена-Мене більше, ніж метушливість Залізнолапого.

– Чи тобі розповів емір Дауд?

Чен-Я не витримав його допитливого погляду й опустив очі. На стіл. А поруч зі стільницею був набалдашник руків’я Мене-Чена. А на ньому опочивала наша права рука. А на руці, поверх кольчужної рукавички, були приклепані невеликі овальні пластини.

А на одній із них…

Чен-Я напружив зір, намагаючись розібрати в’язь знаків, вибитих на пластині. Уперті значки не одразу захотіли складатися в слова; зате коли все ж склалися…

Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі.