Розділ «1. Допит»

Було вже ясно: це повторюватиметься доти, доки він врешті-решт заговорить. Щоправда, Микола час від часу кидав слідчому якесь розпечене слово. Таке розпечене, що воно пропікало вуста й зболено виривалося з них — виривалося мимоволі. Від того заарештованому робилося прикро, він похмуро починав себе картати: знов забракло витримки.

Тоді до закутого в залізо вікна його камери під'їздив старий, давно списаний на брухт «воронок» (мабуть, іще беріївський), і починав деренчливо торохтіти. Ніби ненавмисне — просто тюремна адміністрація комусь доручила полагодити машину. І цей «хтось» підводив її до зодягненого в «намордник»[1] вікна, яке містилося на рівні асфальту — так підводив, що вихлопні гази майже повністю опинялися в камері. Шибку також вибили нібито ненавмисне.

Спершу було тяжко дихати — пекло в легенях. Але згодом наставало полегшення. Оманливе полегшення. Так з'являється несподіване відчуття тепла — в мить, коли людина, бредучи серед степової хурделиці, знеможено присідає в сніг, щоб ніколи не встати.

На третій день у Миколи почалися галюцинації.

До кабінету слідчого його вносили майже непритомного. Мов гумову ляльку, садовили в кутку на пригвинченому до підлоги стільці — і слідчий починав приводити Миколу до тями.

— Оцей документ… Прошу, будьте уважні! Та ви не хворий, не прикидайтеся. Ось довідка від лікаря… Скільки примірників ви надрукували?

Від цього запитання у Миколи загорілися нігті на руках. Друкував не він — друкувала Оксана. Слідчий, мабуть, здогадується про це. Отже, мовчати більше не можна: хай чорна блискавка б'є в нього — не в неї.

— Ви перетворили мою камеру на газову душогубку, — намагаючись виглядати спокійним, мовив Микола.

— Не розумію, про що ви кажете.

— Про машину, яку підводять вихлопною трубою впритул до мого вікна. Коли вона починає торохтіти… А шибку хтось вибив.

Зловтіха, що промайнула в очах слідчого, потвердила: усе він знає. Та й кому ж знати, як не йому?

— Мабуть, просто ремонтують машину. Справа звичайна. Гаразд, я перевірю… Скільки ви надрукували оцих летючок?

— Тридцять.

— Та-ак!.. Де ж ви їх розповсюдили?

— У сквері. Навпроти університету. Під пам'ятником Шевченкові.

На квадратному обличчі слідчого завмерла якась неприродна посмішка: нарешті Нечипорук заговорив! Посмішка зробила обличчя схожим на маску. То було втілення Зла — таке втілення, про яке одразу можна сказати: це явище не земне, а космічне. Миколі навіть здалося, що в слідчого є хвіст — він, мабуть, ретельно прив'язаний до ноги і схований під штаниною.

— Звідки ви взяли, що атомівка загрожує Києву? — запитав слідчий.

Микола подумав: «Так просто в нього виходить. До банальності просто — атомівка! Щось схоже на запальничку. Обиватель швидко до всього звикає.»

— Мій обов'язок — технічний нагляд. Це мій фах і моя посада.