Розділ «18…І Арешт фаетонський»

— Гаразд, повторимо сеанс, — сказав другий голос, що скидався на голос Лашуре.

І знов перед Миколиними очима попливли земні картини. Знов тихий теплий дощ подзвонював об його шолом. Земля насувалась на нього всіма багатствами своїх барв, колисала його в зелених долонях, струшувала на груди пелюстки запашних квітів, вистеляла берегові стежки зеленим мохом і золотим піском. Сходило й заходило сонце, щохвилини міняло свої відтінки море. А десь близько, дуже близько звучав голос Лочі:

— Чаміно, пусти мене до нього. Я більше не можу!

— Потерпи, Лочо, — відповідав голос Чаміно. — Ще кілька днів.

Тяжкі, мовби й справді скам'янілі повіки розімкнулись, і Микола помітив крейдяні стіни з брунатними прожилками. Це була добре знайома кімната Лашуре. Біля нього сидів Чаміно…

— Чаміно! — тихо прошепотів Микола. — Лочо… Як я опинився тут?

Але Чаміно мовчав. Він тільки лукаво всміхався… Нічого певного не могла сказати й Лоча. Їй було відомо лише одне: Чаміно й Лашуре принесли його непритомного, тяжко хворого. Разом з ними прийшов дядько Гашо. Та про те, як його визволили, не сказали навіть їй…

— Спи, любий. Спи, — поцілувала його Лоча. — Тепер тобі ніщо не загрожує. Треба спати. У тебе обпечений кожен нерв…

Чаміно щось мовив Лочі, — мовив самим тільки поглядом, — і вона покірно вийшла.

— Лочо! — потягнувся до неї Микола. Чаміно поклав руку на його плече.

— Не поспішай, друже. Купання у хвилях Єдиного робить людину калікою. Але на всяку дію існує протидія. Я покажу тобі нитку мого батька. Ту, що ти просив. Це допоможе…

Микола навіть не помітив, як його повіки знову зімкнулися. Ні, це був не сон. І не марення. То були великі мандри…