Розділ «18…І Арешт фаетонський»

…Крижана пустеля океану і самотня постать людини, що бореться з ураганом. Фантастичні споруди Материка Свободи. Вони, очевидно, проступають на екрані розпливчасто, ніби крізь туман, бо Микола погано їх собі уявляє. Розпечена лава, заливаючи лабіринти, живцем ковтає людей… Серед них — його рідна сестра. І тут сталося непередбачене. Миколі важко було уявити обличчя неіснуючої сестри. Натомість промайнуло рідне обличчя Лочі. Промайнуло на якусь мільйонну долю секунди. І одразу ж ніби хтось висмикнув опору, на якій ґрунтувалася його воля — вслід за Лочею з'явився Чаміно… Потім Лашуре…

— Досить! — вигукнув жрець. — Ми добре знаємо дітей радника, який помер у Палаці Єдиного. Знаємо також інженера Лашуре. Тепер нам зрозуміло, куди вони зникли. Вони втекли на Материк Свободи. І цей прибув сюди не заради сестри… Скупати його в промінні Єдиного. Найвищу дозу!.. Потім повторити сеанс. Подумати тільки: Господиня Бороди… Яка чорна невдячність!..

Миколу заштовхнули в темну кімнату. Одразу ж він утратив відчуття власної ваги. Тіло його повисло в повітрі поміж стелею і підлогою. Він розумів, що зараз шахо контролю не стежить за його думками — тут діє зовсім інше проміння. Микола чув колись про його властивості. Воно вбивало здатність людської психіки до опору. Воно катувало так, як не вміли катувати найжорстокіші садисти.

Кілька секунд психічної незалежності були використані на мобілізацію зусиль мозку.

Це добре, що жрець вважає Чаміно, Лочу і Лашуре втікачами. Якби на цьому закінчилось!.. У Миколі вони не впізнали сина біловолосого радника. Це також добре. Тепер головне — витримати, витримати!.. Не дати промінню Єдиного вбити психіку. Хай вихлюпується з мозку вся зненависть до Безсмертного, хай потьмарить усі інші почуття і думки. Для цього не треба штучної правди — це правда кожної клітини Миколиного єства. І нехай вона виступить у всій своїй одвертості. Микола виштовхне на екран найстрашніші картини: як він тягнеться руками до горлянки Єдиного, як душить його, молотить кулаками по ненависному черепу, виламує штучні суглоби, видирає злочинний мозок… Жерці не зможуть довго терпіти такого дикого богохульства — вони його просто вб'ють! І тоді — кінець тортурам, настане велике щастя небуття…

Тортури почалися через кілька секунд. Свідомість відзначала, як поволі кам'яніють руки і ноги, тулуб і голова. Здавалося, між стелею і підлогою плавала не людина, а статуя, наділена відчуттям власного скам'яніння.

У звичайній катівні можна пекти залізом, заганяти під нігті голки, виламувати руки. І все одно при цьому страждають лише окремі нерви. Вони посилають сигнали до мозку, попереджаючи про катастрофу десь на околицях людського організму. А тут провадилась атака проти всієї нервової системи одразу. Не лишалося жодного нерва, який би не відчував себе в кам'яних лещатах, що стискалися все щільніше, завдаючи неймовірного болю.

Зникло відчуття часу. Минали тисячі обертів. Помирали і народжувались нові світила. Тільки не вмирав страшний, пекельний біль, ніби замість крові по жилах текло розтоплене залізо…

Через скільки тисяч обертів настало раптове полегшення? Хто жив тепер на світі, хто помер? Хто його катуватиме знову? Що пам'ятав Микола, що він назавжди забув?

Жерці звикли до того, що після купання у хвилях Єдиного з полоненого мозку можна вичерпувати необхідні відомості так само легко, як білковину із казана.

Микола знову потрапив під проміння шахо. Та раптом він помітив: обличчя жерця, який стежив за екраном, зблідло, в очах з явився смертельний жах… А Микола, заплющивши очі, душив, душив кам'яними руками холодну горлянку Безсмертного…

Жрець одразу ж вимкнув шахо. Йому ще ніколи не доводилось бачити такого богохульства! А ще страшніше те, що на екран дивилися його прислужники… Чи не стане відомо в Палаці Безсмертного, чим вони тут потішаються?..

І знову — темна кімната, хвилі Єдиного, затиснуті в кам'яних лещатах нерви і тисячі обертів нелюдських страждань…

Але що це?.. Звідки це взялося?.. Теплий дощик лагідно обмиває Миколине тіло. Крізь дощову сітку заспокійливо світить сонце. На небосхилі синіють ліси, біля ніг тихенько хлюпають морські хвилі…

Після нестерпних мук звичайна картина вражає тишею і красою. Напівзмертвілі від страшного волання нерви починають оживати. Він лежить на теплому піску біля моря, вітрець легенькими піщинками обмацує його безсиле тіло, серце калатає все частіше, вгорі пливуть пухнасті хмарки…

Як він потрапив на Землю? Хто його сюди переніс?.. Невже катувальники дозволили йому знепритомніти? О ні, цього не може бути! Непритомність — це втеча. І все ж таки в це доводиться повірити, бо над Миколою пролунали знайомі голоси.

— Сеанс треба повторити, — сказав перший.

— А може, досить? — невпевнено запитав другий.

Так ось у чому справа! Вони навіяли чарівні картини Землі лише для того, щоб гостріше сприймалися нові катування. Не можна дозволяти нервам звикати до пекельного болю — нерви здатні втрачати чутливість. Примітивна хитрість садистів!.. Але чиї ж вони — оці голоси? Ні, це розмовляють не жерці. У голосах є щось рідне, сердечне…

— Він дуже любить Землю, — сказав перший голос, схожий на голос Чаміно. — Земля — це найкращі ліки для його нервів.