По кам'яних лабіринтах можна було обійти майже всю державу. Тут були і вузенькі переходи, і широкі площі, які могли умістити десятки тисяч людей. Тут були вирубані в скелях печери, які правили людям за житло, і потужні заводи з розумними автоматами. Тут були ферми, де вирощувались дагу.
По всіх закутках серед цих безмежних лабіринтів, де жили десятки, а може, й сотні мільйонів людей (про кількість населення ніхто не знав), розкидано контрольні пункти храмів Безсмертного.
Це «перший поверх» держави. Ті, хто керував життям цього поверху, пересувалися по широких вулицях за допомогою плащів — так само, як на поверхні планети. Їм рідко доводилося зазирати туди, де людина ледве могла протиснутися. Що ж до вузеньких переходів і тісних печер, то їх знали лише карники. Карників набирали з самих біловолосих, через те від них важко було сховатися.
Лашуре сказав, що недалеко ферми. Досі вони йшли в темряві й майже нікого не зустрічали, а зараз вдарило в очі світло. Коридор почав розширятись, і невдовзі вони побачили навколо себе простір, який можна було назвати площею. Над площею висіло кам'яне небо, а стіни цієї велетенської печери складались із кількох поверхів невеличких печер, що загалом скидалися на щільник. Той щільник, ніби бджолами, було обліплено людьми. Вони з мавп’ячою швидкістю підіймались і збігали вниз по драбинах, а подекуди у гранітній стіні було вирубано сходи. Людей було так багато, — дітлахів, підлітків і старих, — що важко навіть збагнути, як вони розміщаються в отих кам'яних комірках.
Мабуть, їх рятувало тільки те, що тут не було дня і не було ночі. Коли виспався один, вкладався спати другий. Дехто з них і жив, і спав просто на площі — на голому, вологому камінні.
— Який жах! — не стрималась Лоча. — Я ніколи не бачила, щоб люди жили в такій тісноті.
На її білому обличчі з'явився рум'янець, — мабуть, від хвилювання.
Микола глянув на неї — і жахнувся. Ні, то був страх не за Лочу, а за людину взагалі, за її природу, красу гордого духу і пружного тіла. Людина буває така прекрасна, що її красою можна пишатися перед іншими світами й галактиками.
Така була його кохана Лоча — чудова квітка промерзлого наскрізь Фаетона. Зараз він нездатний породити таку квітку — він породив її близько мільярда обертів тому, коли перебував значно ближче до Сонця. Породив у грубому, недосконалому вигляді, а потім протягом сотень мільйонів обертів безперервно її шліфував. Так з'явилася Лоча… Щоб Лоча була така, яка вона є, потрібні розкішні палаци, багато світла і тепла, багато краси довкола. Краса навколишнього світу формує красу людини. А грубий, примітивний світ огрублює її до невпізнанна, знищує безперервну шліфовку віків, повертає людину до первісного стану — і тоді вона скоріше скидається на матеріал, з якого зліплена, ніж власне людину…
Микола про це думав тому, що за кілька кроків від нього порівняно молода біловолоса, зодягнена в щось грубе жінка схилившись над канавою, по якій текли смердючі нечистоти, зосереджено бовталася в них руками. Поруч неї щось виловлював у канаві оголений до пояса худий, — самі лише кістки і шкіра, — біловолосий хлопчик.
— Що вони роблять? — болісно, з невимовним стражданням у голосі запитала Лоча.
— По цій канаві збігають нечистоти з наших ферм, — відповів Лашуре. — Інколи туди потрапляє білковина. Або дагу викидають із ясел, або скотарі випадково розтрушують… Білковина збивається в кульки і пливе по канавах. Оті кульки вони й виловлюють.
Чаміно мовчав. Він, мабуть, не вперше бачить ці напівтваринні лови. Він зціпив зуби, а щоки нервово пересмикувались. Юнак мовчки тамував у собі пекучий біль.
А Микола думав про Чаміно. Чи вистачить у нього сили довести до кінця ту велику справу, яку він почав?.. У Миколи не лишилось ніяких вагань — він піде услід за Чаміно! Для нього настав час великого прозріння: спершу — розповідь батька, а тепер те, що побачив на власні очі…
— Тварин годують краще, ніж людей? — жахалася Лоча.
Лашуре озирнувся. Власне, він міг би й не озиратися, — слухали їх не тут, а десь далеко. Але він знав, що їх слухають. Саме цим і пояснювалась його відповідь.
— Дагу — це тварини Єдиного, їх треба дуже добре годувати, інакше м'ясо буде грубе і несмачне. А біловолосі… Навіщо їх годувати? Користі від них ніякої. Розплодилось їх більше, ніж потрібно.
Лоча спершу метнула на Лашуре гнівний погляд, потім усе зрозуміла, і на її очах виступили сльози…
Тим часом біловолосі, забачивши на площі людей «другого поверху», метнулися врозтіч. Мішкуваті сорочки, однакові на чоловіках і жінках, дозволяли бачити оголені, висушені голодом ноги. Люди, мов мавпи, спритно дерлися по драбинах; умови життя відроджували в цих нещасних первісні інстинкти.
— Їм тут непогано, — сказав Лашуре. — Тут принаймні багато світла і можна виловлювати поживу. Є закутки, де таке життя вважається за велике щастя.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син Сонця — Фаетон» автора Руденко М.Д. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „8. Перше знайомство з біловолосими“ на сторінці 5. Приємного читання.