Розділ дев’ятнадцятий Німа служниця

— Ви ніколи не відчували того, що відчуваю я, пане Кошовий, — сказала нарешті. — Приїхали до чужого, незнайомого міста? Але — з іншого міста, де мали всі можливості й не завжди ними користалися. Вам і таким, як ви, не треба докладати надмірних зусиль, аби жити тим життям, яким хочеться жити. І якого ви гідні та варті. Ви можете опуститися на дно. Так само піднестися вгору. То є лише ваш особистий вибір, ви й такі, як ви, вільні його робити. Тепер уявіть собі хлопця з села. А краще — дівчину. Від народження ви вже не маєте можливостей, рівних із ровесницями, котрі замовляють собі сукні в модних салонах, ходять із кавалерами по кав’ярнях, розважаються, міняють коханців та міняються коханцями. Словом, живуть, як хочуть! Не зважаючи на те, що скажуть люди, які слова кидатимуть навздогін. До того ж тут польська, німецька чи навіть жидівська дівка має більше можливостей жити, як хочеться, аніж дівка з руського села!

— Пані Дано, не зводьте все до класової нерівності та ненависті. Про таке зараз говорять дедалі більше, часто спекулюють на цьому. І взагалі, дехто має надію на велику війну: мовляв, зітре всі різниці, суспільство стане справедливим.

— Але світ несправедливий! — вигукнула Дана, глянувши на принишклого Шацького й ніби шукаючи в нього підтримки. — Світ нерівний для всіх!

— Жорстока сувора правда, — кивнув Клим. — Війни та інші потрясіння швидше зроблять усіх однаково бідними, ніж однаково багатими. Ви цього хочете? Аби всі жили в злиднях, зате щасливими? На собі ж переконалися, на власній шкурі: злидні щастя не приносять!

– І не дають шансів вибратися нагору, — додав Шацький.

— А отут ви праві! — погодилася Дана. — Той, хто народився у злиднях, ніколи не зможе видертися нагору власними силами. Бо усі місця зайняті тими, хто ніколи бідосі не знав! Єдиний вихід — вкрасти багато, за першої ж ліпшої нагоди! Купити за ці гроші все, чого тобі так не вистачало! Й багато хто нині на такий шлях стає, пане Кошовий!

— Або — вбити, — мовив Клим, не відводячи від Дани погляду.

— Кого — вбити? — стрепенулася вона.

— Людину. Наприклад, задушити тонким шкіряним паском. Скориставшись тим, що жертва повністю довіряє вбивці, не відчуває небезпеки з його боку… Чи з її боку. Ви ж так розправилися з Агнешкою Радомською, вашим прикладом для наслідування, пані Дано?

Запала тиша.

Дана Лилик, ніби нічого не сталося, ще підкрутила ґнотик, забравши з лампового скла кіптяву. Зараз на її руки добре падало світло, й Клим аж тепер побачив те, на що раніше не звертав уваги: які вони сильні, грубі, зовсім не панські. Скільки завгодно можна їх випещувати — міцна селянська кістка проявляє себе.

— Досить, — почулося за спиною, і зі спальні вийшла Магда, котрій набридло пасивно слухати. — Я хочу знати, що тут відбувається.

— А, пані Магдо, — злегка посміхнулася Дана. — Ви мене впізнаєте?

— Десь бачила.

— Але не звернули уваги. Не поцікавилися, як мене звуть. Хоча я останній рік завжди була поруч із Агнешкою. Вдягнена, як вона. Виглядала не гірше. Нічим не вирізнялася з товариства, до якого ви звикли й поза яким себе не бачите.

— Зараз ви несправедливі.

У словах Магди бриніла ніяковість. Отже, Дана й тут права.

— Дозвольте пояснити, пані Магдо, — сказав Клим. — Зараз про головне. Усе інше, хто кого коли не помічав упритул і з якої причини — вже згодом. Переконаний, що пан Віхура дозволить вашу присутність на допитах. Тим більше, в нього є чудовий кабінет із потаємною кімнатою, звідки все чути.

— Я слухаю, пане Кошовий, — відчеканила Магда. — Ви звинувачуєте цю молоду особу в убивстві панни Агнелі, яку вона, судячи з почутого, обожнювала. Чи не так?

— Не обожнювала, — поправив Клим. — Тобто спершу — мабуть. Потім — зненавиділа. І справді, давайте по порядку.