Розділ вісімнадцятий Убогий притулок шляхетної особи

— Зверніть увагу, я виконала вашу настанову й відпустила візника.

— Взяли першого-ліпшого? — уточнив Клим. — Сподіваюсь, не той екіпаж, котрий з вами постійно?

— З нетерпінням чекаю пояснень, — Магда пропустила питання повз вуха.

– І все одно дещо ви забули, — дорікнув Кошовий. — Бачу, вас підвезли просто сюди, до місця. Я ж просив вас вийти раніше й перейтися пішки.

— Знаєте, я не звикла бити ноги там, де нема доріг, лише багнюка.

— Тут нема багнюки. Припускаю, вона є, коли дощ.

— Битого шляху так само нема, — відрізала Магда. — І досить, пане Кошовий. Я сама тут можу привернути зайву увагу. А коли нас троє й починається гармидер, уся ваша так звана конспірація піде котові під хвіст. Для чого ви мене сюди покликали?

— Хочу дещо показати. Ви маєте побачити все на власні очі. Й почути, бо за даних обставин мій переказ вас навряд чи задовольнить.

— Що я повинна побачити й почути?

Магді вже уривався терпець. Для неї це вже переставало виглядати грою.

Замість відповіді Кошовий із загадковим виглядом пхнув руку до кишені штанів.

Шацький завмер, немов збирався побачити, як Клим витягне звідти живого кролика.

Рука виринула.

Два пальці, великий та вказівний, стискали новенький блискучий ключ.

Магда розчаровано гмикнула — теж, мабуть, чекала ефектнішого фокусу.

— У цій історії забагато ключів, котрі відчиняють чужі двері, — відповів Клим на мовчазне питання обох. — Але так уже сталося, що всякий раз відчиняються правильно. Всі ведуть туди, куди треба. Їх просто багато, аж надто багато.

— Досить натяків, пане Кошовий. Що це за ключ, де ви його взяли?

— Від цього будинку, — Клим кивнув на непоказну маленьку хатинку, навпроти якої вони стояли. — Є майстри-золоті руки, котрі зроблять не злодійську відмичку, а справжній ключ, дайте їм лише час оглянути замок та відповідне обладнання. Тим більше, як мені пояснили, замок тут не складний. Зламується за кілька хвилин. Та я просив цього не робити, ключ важливіший. Він може замкнути двері зсередини, як було. Відмичкою — зась. Ходімо.

Кинувши погляд на всі боки, він штовхнув хвіртку й зайшов у двір першим. Перетнути його забрало лише кілька кроків. Ступивши на ґанок, Кошовий впевнено, ніби власне помешкання, відчинив двері, пропустив уперед Магду й Шацького. А зайшовши останнім, зачинив двері.

Невеличка компанія опинилася в хаті, мешканець якої старанно приховував злидні. Передусім — сам від себе, бо не схоже, аби тут жила родина чи завжди були готові приймати гостей. Дві кімнати, маленька зала й ще менша спальня. З меблів — старий стіл, котрий хитався, тому під ніжку підклали додаткову опору, два обдертих стільці. Вікна щільно запнуті фіранками, й Клим запідозрив: навіть удень вікна убогої оселі захищалися від сонячного світла.