Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

А тоді він був не лише на білому коні, а й на вершині — сліпучо-білій, для інших і за тисячу років недосяжній, — щастя, успіхів, неймовірного везіння. Іноді його аж насторожувало. Власне везіння. І він ні-ні та й непокоївся: так довго одній людині таланити не може — тут щось не так. За везінням неодмінно йде його антипод — невезіння. У житті людському завсігди світла смуга змінюється темнішою (чи й чорною) і навпаки. Людина має все спізнати — радість і біду... Але одганяв од себе ті лихі передчуття: пріч, пріч, я везучий! Я все можу, я не такий, як інші, вам до мене зась! Сказав колись — ще будучи ченцем Чудова монастиря, — що можу й царем стати, і — став. Спробуйте й ви утнути такий фокус, якщо у вас жижки не трясуться, — не вийде. Диво не повторюється на замовлення. Воно йде до того, хто сильний, одчайдушний і везучий.

Йому поки що щастило. Неймовірно. Але навіть на вершині свого чи не фантастичного на перших порах везіння він не забував далекий Самбір і юну дівчину-графиню з гарним йменням Марина, якою захопився з першого погляду. То було, як французи кажуть: ку де фудар — удар грому, любов з першого погляду... Ку де фудар! Маючи вдосталь жінок, ніколи в цьому ділі голоду не знаючи, вибір завжди у нього був широкий і — нате вам! Ку де фудар! Удар грому! Чи не тому він і не міг забути самбірське життя. Та й жінок і дівиць у Москві — вибирай — не хочу! Особливо дворянок і бояринь, а він... тільки й думав про ту самбірську юну графиню з гарним йменням Марина!

— Гонця! — гукнув він, як тільки-но був вінчаний на царство і ще не встиг завертітися-закрутитися у веремії гульбищ. — Негайно гонця! Найкращого і найвірнішого! На крилатому коні! Пора обрадувати Самбір! Ку де фудар! Удар грому! То хай і буде ку де фудар!!.

— Бабусенько Софієчко, чогось мені... сумно. Весело, а направду сумно. І наче тяжко на душі. Як ніби там... кішечка вередлива гострими кігтиками шкребеться — по серденьку моєму... Млосно мені... Скільки в Самборі повітря, та й у Карпатах його до безміру, а мені, як наче б... дихати нічим. Млію день у день, млоїть мене якась знемога... Сни негарні, лихі мені сняться... Ой, бабусенько Софієчко, розрадь мене, голубко сива.

— Знаю, знаю, хто тебе і що млоїть, — Москва тобі з думки не сходить — як там Дмитрик твій...

— Ой, бабусю, як ти гарно кажеш — Дмитрик... Слухала б тебе вік. Проте неспокій душу крає. Коли б знала, чи скоро він у Москву увійде — царем-государем російським? Чи не забув мене за своїми успіхами?

— Похід оружною силою — не прогулянка в гори на полонини.

— Воно й так, але... Коли Москва опиниться біля ніг царевича, чи не забуде він мене, провінційну баришню із Самбора? Та й що для нього тепер якийсь там Самбір? Глушина, край світу...

— А хто ще недавно танцював і співав, як отримував од Дмитрика листи: ах, ах, як мене кохає царевич!!. Як у казці!

— Я, бабусю, я. Але ниньки на серці в мене осіння погода: то хмарно, то ясно, то сухо та затишно, то мжичка занудлива й крижана, безпросвітна... Поворожи мені, бабусю...

— Яка я... ворожка?

— Ворожка, ворожка! Ти вгадуєш, що завтра-позавтра лучиться і яким боком доля повернеться. Поворожи. Або втіш мене, або вбий, якщо вісті лихії...

— Господь з тобою, дитино! Я тебе до життя першою на руки прийняла, пуповину тобі перев’язувала, то чому маю тебе... вбивати? Бодай і лихими вістями — цур їм! Хай ідуть від нас, від замку, від Самбора туди... На болота, у хащі дрімучі. А поворожити — поворожу. Сьогодні субота — сьогодні й поворожу. Субота для бабських ворожінь — найвірніший день. Замовлю собі сон віщий, він і скаже-покаже, як там твій суджений.... У Москві вже чи ще ні... Хоч чує душа — все в тебе складається добре. А що далі буде, то... Поживемо — побачимо...

Ну що б, здавалося, таке — сон? Як свідчить наука — фізіологічний стан спокою організму людини і тварини, що настає періодично і супроводжується повною або частковою втратою свідомості й ослабленням ряду фізіологічних процесів...

Гм... Так-то воно і... І досі наука точно не встановила: а що ж це таке — сон? Бо маємо золотий сон, що дає приємне сновидіння, відчуття щастя, насолоди, але маємо й лихий, страшний — цур йому!

Бабця Софія могла у себе викликати віщі сни.

Замовляла їх перед сном — ніби якісь послуги. І віщий сон неодмінно до неї приходив — як з іншого світу, незбагненного і недоступного сьогодні людині.

Отож, бабця й замовила віщий сон на Марину — що чекає дівчину в найближчі дні. Які вісті — добрі чи — тьху, тьху! — лихі прилетять до неї?

В суботу ввечері довго молилася до образу Діви Мрії, молилась, аж доки не відчула на душі полегкість і чистоту, що її окропила сльозами. Взяла шматочок хліба, посипала дрібкою солі і поклала його під подушку. Та й лягла, велівши (кому? Собі? Чи силам якимсь потойбічним?): приснись мені сон, та не який-небудь, а — віщий... Просвіти мене, що завтра-позавтра з Мариночкою буде, які вісті її чекають?

І тихо заснула, як дитина невинна й безгрішна...