Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Хто б міг подумати, — іронічно прохрипів українець. Виходячи в коридор, він озвався до Антоніо: — Я так розумію, що відеозапису того, як хворий виводив цей напис, у вас немає.

— У клініці забагато палат, щоб у кожній ставити відеокамеру.

— Логічно, — буркнув Тимур.

XХXVI

У цей час на контрольно-пропускному пункті біля центральних воріт Інституту неврології тридцятитрьохрічний охоронець Марсело Камачо, закинувши ноги на стіл, зосереджено переглядав січневий номер перуанського журналу «jHola!». Марсело з головою поринув у статтю про колумбійських моделей-близнючок Маріану та Камілу Давалос, плакат із якими висів у охоронця за спиною. Якщо говорити відверто, то Марсело більше роздивлявся фотографії, на яких апетитні сестрички позували в прозорих трусиках і бюстгальтерах із останньої колекції «Besame Lingerie», відомої південноамериканської компанії з виробництва білизни, ніж читав статтю.

Припікало. Розкачаний по небу тонкий шар хмар нікуди не зник, але сонячні промені, розсіюючись, все одно протискалися крізь нього, і температура неухильно зростала. Приблизно о 10:20 Марсело Камачо потягнувся, щоб увімкнути вентилятор, і несподівано помітив, що за кілька кроків від будки стоїть і споглядає його чоловік. Марсело не те що не злякався, він навіть не зацікавився, однак щось змусило його затримати погляд на незнайомцеві. Із чоловіка градом стікав піт, а груди під наскрізь мокрою сорочкою судомно здіймалися. Звісно, на вулиці було гаряче, та не настільки, щоб пітніти, наче в сауні. І хекати, як собака. Ковзнувши поглядом униз, охоронець із подивом відзначив, що на правій нозі незнайомця не вистачає черевика.

Марсело відвернувся, думаючи, що чоловік піде собі в справах, але сконцентруватися не зміг: Маріана та Каміла раптово відійшли на другий план. Охоронець знову зиркнув на вулицю і насторожився, оскільки біля незнайомця в одному черевику стримів тепер іще один. Другий чоловік був у костюмі, такий же захеканий і мокрий.

Марсело прочинив вікно своєї будки та прокричав:

— Пішли геть! Чого стали? — ніякої реакції. — Валіть звідси, я кому сказав!

Він захряпнув вікно та відвернувся, показуючи тим самим, що просто уявити не може, що хтось після таких слів ризикне залишитися на місці.

Утім, вони ризикнули. Коли Марсело Камачо втретє звів голову, чоловіки стояли там, де й раніше. І тупилися в нього. «От гівнюки», — подумав охоронець. Роздратовано, без тіні страху. Можливо, якби Марсело мав трохи кращий зір і роздивився, які в них очі, він би не дратувався даремно, а почав би барикадуватися та кликати на допомогу, однак із такої відстані охоронець не міг розгледіти криваві потьоки.

Поправивши пояс, Марсело підвівся й рішуче попрямував до дверей КПП. Узявшись за ручку, він на хвильку затримався. Раптом у животі похололо, а пряма кишка стислася, що було безпосереднім результатом моторошної здогадки, яка розжареною голкою пропорола мозок. А що, як ці двоє втекли з Інституту? Або навіть гірше — раптом вони такі ж, як і ті, що тероризували місто тиждень тому? Тривога швидко розвіялася. Упродовж п’яти діб, що минули, на вулицях не скоєно жодного вбивства — поліція зачистила місто та повністю контролювала ситуацію. Навіть якщо це «сутінкові», Марсело Камачо прикинув, що має достатньо засобів, щоб із ними впоратися: на поясі висіли гумовий кийок, балончик із газом, електрошокер і газовий пістолет. Пістолети охоронцям Інституту видали недавно — у неділю, на третій день після подій Кривавої П’ятниці.

Надавши обличчю якомога грізнішого вигляду, Марсело штовхнув двері та вийшов на ґанок пропускного пункту.

— У вас проблеми зі слухом? Я ска…

У ту ж мить на охоронця накинулися восьмеро чоловіків, які причаїлися в кущах під муром. Його повалили на асфальт, перечавили горло, видушили очі та виламали обидві руки, вщент розірвавши зв’язки на плечових суглобах. Через тридцять секунд Марсело Камачо був мертвий. Коли охоронець припинив смикатись, один із нападників прослизнув до будки та відчинив головні ворота. І тоді, немов за командою, із двох паралельних вуличок, які із заходу вливалися в авеню Педро Менендеса Хілберта, до відкритого проходу в мурі ринули десятки людей із чорними, як ніч, очима.

XХXVII

Вівторок, 20 січня, 10:27 (UTC –5)

Інститут неврології

Ґуаякіль, Еквадор

Доктор Антоніо Арреола насилу стримував роздратування, яке, неначе кипляча вода з казанка, норовило вихлюпнутися назовні. Цілий ранок згаяв на цих фриків! Він сподівався, що Лаура допоможе зі статтею, підкине кілька хороших ідей, урешті-решт виступить незалежним стороннім спостерігачем, чиє ім’я над заголовком статті підвищить шанси пройти рецензентів у серйозному журналі, а вона привезла йому двох клоунів. Дивлячись просто перед собою, Антоніо впевнено крокував до виходу з клініки.