Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Ага, — Ліза махнула, показавши долонею кудись углиб готельної кімнати. — Я поставила телефон на зарядку та не почула дзвінка, — вона відступила від порога і прочинила ширше двері, запрошуючи Джонні зайти. — Що сталося? «Сутінкові» продовжили ходу? Вони дісталися Мачали?

— Ні, — заперечив Джонні. Він пройшов до кімнати, розвалився у вільному кріслі та випростав непристойно волохаті ноги. — Мене розбудив шеф. Телефонував зі свого кабінету у вашингтонській штаб-квартирі.

— От лайно, — не стрималася Ліза. Погано, коли начальник заскочить тебе не на ногах. І байдуже, що ти проспав усього дві з половиною години. — Якого біса він підірвався вдосвіта?

— Отримали інформацію від АНБ: їм удалося перехопити рапорт полковника Мбксимо Креспо, командира 1-ї еквадорської піхотної бригади, вищому начальству. Сьогодні, десь о першій годині ночі, невідомі атакували блокпост на півдні від міста Пасахе, що за двадцять кілометрів на схід від Мачали. Той пост був останнім і тому найменш захищеним на 584-й трасі. Дорога тягнеться на південний схід від Ель-Ґуабо, відтак еквадорське командування не очікувало ускладнень на цьому напрямку. Загинуло восьмеро військових, шістьом із них перерізали горлянки тупими предметами, напевно, саморобними ножами чи взагалі шматками жерсті, двох задушили, крім того, зникло десять одиниць стрілецької зброї та вантажівка. Оскільки «сутінкові» до цього часу не рушили з місця та, зважаючи на стан більшості з них, мабуть, нікуди не рушать, еквадорці вирішили не оприлюднювати інформацію про напад, аби не підживлювати паніку серед мирного населення.

— Ти думаєш, напад має стосунок до «сутінкових»? То міг бути хто завгодно, які-небудь місцеві головорізи, які просто скористалися ситуацією.

— Я знаю. І переконаний, що шеф не смикав би нас через таку дрібницю. Але за півгодини після рапорту «аенбешників» і за десять хвилин до того, як шеф зателефонував мені, ЦРУ знайшло вантажівку.

— ЦРУ нам допомагає? — здивувалася Ліза, все ще тручи почервонілі очі.

— Уяви собі, так.

— І де машина?

— В Перу, — здвигнув бровами Джонні.

— Що?

— У цей момент наближається до Піури[94]. Супутнику вдалося розшукати її годину тому, щойно почало світати.

Ліза Джин Торнтон скулилася від холодного поколювання, що хвилею прокотилося тілом. Вона втупила погляд у ворсистий готельний килим, намагаючись склеїти почуті факти в цілісну, несуперечливу картинку.

— Яка відстань між Пасахе та Піурою? — її голос змінився, м’якість і втома, зумовлені неможливістю нормально виспатися, безслідно щезли.

Джонні не відразу подався будити Лізу. Після дзвінка з Вашингтона він хвилин десять сидів над картами та роздивлявся надіслані з ЦРУ супутникові знімки. Довготелесий блондин підготувався до подібних запитань.

— Триста шістдесят кілометрів.

— Вони їхали всю ніч, — чи то запитала, чи то ствердила Ліза.

— Так. І то не просто їхали, а гнали на повній швидкості.

— Але…

Джонні Лонґбоу передбачив її наступне запитання: