Розділ «Макс Кідрук Бот. Ґуаякільський парадокс»

— Я зараз, — і зник за Макакою в будинку.

Ґевал нагнав коротуна посеред вітальні.

— Ей, Джеймі, — знічено гукнув він.

Карлик зупинився.

— Пробач, що налякали тебе зранку. Придурки ми такі. Я думав, тебе там хтось доїдає вже, а виявилось, — Ріно зітхнув. — Ти, мабуть, так і не… ну… — здоровань ще дужче зніяковів, — я знаю, як воно буває, повір, я сам не молодий. Іноді здається, мовби не гівняшку, а підводний човен із себе видавлюєш… Словом, тримай, — південноафриканець розстебнув одну з кишень сорочки та дістав звідти пластинку з пігулками.

Джеймі зосереджено спостерігав за діями свого рятівника.

— Це «Amitiza», — Ріно тицьнув пальцем у назву на звороті пластинки. — Новий агент, як мені говорили, либіпістон чи лубіпростон. Щось таке. Дуже дієвий. Бери, не соромся, мені допомогло.

Макака не рухався і витріщався на здорованя.

— Ти не розумієш? — наморщив лоба Ріно. — Це від того, що в тебе було зранку, — він показав пальцем на живіт Джеймі, потім — на свою задницю та зобразив потуги: — А… а… Втямив? «Amitiza» — во! — вистромив догори великий палець. — Допомагає.

Джеймі нарешті кивнув, забрав пластинку з пігулками від запору та потюпав по свого наплічника.

LXXII

П’ятниця, 23 січня, 06:02 (UTC –5)

Готель «Oro Verde Machala»

Мачалаґ, Еквадор

Стук у двері пролунав через півхвилини після того, як припинила вібрувати мобілка. Якщо гудіння телефона, заваленого скинутим на крісло одягом, Лізиній свідомості вдалося проігнорувати, то настирливий стукіт не залишав шансів і грубо вирвав її зі сну. Американка розплющила очі та сонно кліпнула на годинник. 6:02. «Щось трапилося», — зрозуміла Ліза, відчуваючи, як пришвидшується серцебиття. Вони розійшлися за двадцять до третьої ночі, а тому ніхто з колег-федералів, які після термінового відступу з Ґуаякіля влаштували імпровізований штаб у п’ятизірковому готелі «Oro Verde» на сході Мачали, не будив би її о шостій ранку без вагомої на те причини.

Ліза Торнтон сіла в королівського розміру односпальному ліжку, ледь скривившись від болю в спині, — вона зовсім не відпочила, — коли стук повторився.

— Я йду! — сердито гукнула жінка.

Загорнувшись у легке простирадло, яким укривалася під час нетривалого сну, Ліза перетнула кімнату та відчинила двері. У коридорі стояв Джонні Лонґбоу, у пом’ятій футболці та коротких шортах, такий же невиспаний, як і вона. У руці він стискав телефон.

— Давно не бачилися, — буркнула Ліза. — Доброго ранку.

— Я телефонував тобі, — замість привітання сказав Лонґбоу, який без сорочки та джинсів здавався худішим і вищим, ніж насправді.