Вони так і лишилися жити в тій хаті. Коли Яків заїкнувся про те, що хоче побудувати свою, нову, Параска влаштувала ціле голосіння: «Ци ж ми цим не вгодили, ци ж ми вам такі та бридкі, що хочете нас пукєнути?»
Зося несподівано підтримала маму Параску, і до хати прибудували ще одну кімнату. Тим більше, що Гаврилко на той час пішов до війська, де збирався й зостатися.
Час сільського життя для Зосі розтікався і був нестерпно довгим. Вона, як могла, рятувалася од нього: роботою, пліткуванням із новими подругами, сварками з сусідами, а найбільше — дітьми, доглядом за ними: підтиранням носів, турботою про нагодування й кожен крок, розказуванням казок і різних історій, почутих в селі й знаних ще з давнього власного дитинства.
Через п’ять літ після випровадин на службу Гаврилка у вересні тридцять дев’ятого до війська знову пішов Яків. Стояла така ж рання осінь, як і в час народження першої доньки. Тепер їх було три: Парасочка, Софійка-Зосечка і найменша — Уляночка, яку Зося-старша тримала на руках. Назвати так доньку запропонувала, знову ж таки, Зося. Дивні стосунки склалися у неї з Улянкою-старшою, хрещеною мамою Улясі.
Дізнавшись, яка пані приїхала до її коханця-коханого, Улянка таки вже на другий день забігла до них. Оглядала вбрання гості-нареченої, цмокала, ойкала, жартувала, розпитувала.
— Ну й кралечку відхопив, — сказала Якову на прощання. — Тико, здається, то не твоя птаха.
— Яка вже є, — сказав Яків.
На той час в Улянки народилася донька. Мав підозру Яків, що також його. Але те не вельми радувало. Ци той Тиміш сам ни може, думав спересердя.
А Улянка стала навідуватися регулярно. То за тим, то за тим прибіжить, хоч і жила теперка не вельми близько. Якова майже не помічала. Вдавала, що не помічає? Любила поговорити з Зосею. І якось так вийшло, що подружилися вони. Яків уже не так, щоби й здивувався, коли Улянка на Великдень у гості запросила. Обох їх.
— А як же Тиміш? — тільки й спитав.
— Обоє просимо, — сказала Улянка зі сміхом, що сидів ув очах.
Вони не пішли, али Улянка з Тимошем прийшли до батьків. Й Улянка мовби ненароком зновика забігла. Ходіте та ходіте, сусідоньки. До моїх батьків, посидимо, погомонимо.
— Чому ти не хочеш іти? — спитала Зося. — Чи то було твоє кохання?
— Дружили в дітоцтві, — якомога байдужіше відказав Яків.
— Тоді ходімо?
Тиміш, на диво, зустрів їх привітно. Як і Улянка, як і Федотиха з Федотом.
То була дивина, якої Яків був не годен збагнути. В хаті гралися й двійко дітей — хлопчик Іванко і дівчинка Устиночка. Серце в Якова зайшлося: його, його риси поряд з більш несміливими, Улянчиними, видніються в обох дітях. Нє, тико в Йвасьові. Він відвернувся.
Зося щебече до дітей, ще змішуючи українські слова з польськими і показуючи на свій добре видний живіт, казала, що ось і в них скоро буде така красунечка. Донечка. Донечка. А сина вона Якову подарує потім.
Все ж проте, що вони були коханцями, Улянка ще десь через рік сама розповіла Зосі.
Зося тоді вернулася з походеньок від нової подруги темна, мов хмара. Коли Яків спитав, що сталося, закричала:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Століття Якова» автора Лис В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (9)“ на сторінці 10. Приємного читання.