Розділ без назви (9)

Взамін розкішного життя вона отримала курну поліську хату, в якій не прийнято було відчиняти вікна, втім, вони й не могли відчинятися, ці двоє підсліпуватих віконець, бо вважалося, що «свіжак», тобто свіже повітря, заходить, коли відчинять двері, а вікна до відчиняння й не були пристосовані. Хату, в якій стояв затхлий запах прілої соломи, що правила за матраца, і піднімалася пилюка, коли замітали глиняну долівку. Вона отримала важку роботу на городі і в полі, від якої нестерпно боліла спина, та так, що не можна було розігнутися. Її білі ніжні руки... З жахом дивилася на них Зося після першої ж роботи — копання картоплі, коли доводилося бульбу вибирати руками з землі. Руки поступово чорніли і репалися. На перших порах вони часто вкривалися пухирцями, бо навіть півгодинне тримання копачки для бульби, держака дерев’яної лопати чи вил у цих ніжних ручках призводило до почервоніння, пухирців, а потім лопання шкіри. Вона, що кожен день приймала ванни з пахучим милом і зіллям, мусила тепер раз на тиждень митися у невеличких дерев’яних ночвах.

Найжахливіше: виявилося, що тут не було навіть туалету, а оправлятися по великому й малому ходили до худоби в хліву, а увечері чи вночі просто за сарай. Їжею були кисле й свіжовидоєне молоко (в кого були корови), зрідка шкварки, себто печене сало, хліб, вмочений у тук1, сало сире, ще рідше — яєшня, а найчастіше — картопля з рослинною олією, картопля з олією, в якій у сільській крамниці зберігалися оселедці, яку купували загорєнські бідняки, картопля з цибулею й картопля, яку просто вмочали у сіль. Раз на рік Мехи кололи свиню: рік перед Великоднем, рік восени перед храмовим святом. Правда, Яків міг нелегально зловити зайця, а то й рибку (двічі ловили його самого за цим заняттям і штрафували). Улюбленою ж стравою цих селян на свята була гомачка — сметана, перемішана з виробленим у гладишках сиром.

На пані, яка вирішила жити з простим поліщуком, ходили дивитися, мов на якесь диво. Зося зустрічала всіх привітно, декому й подарунки робила, не виказувала жодної спесивості... І якось так сталося, що потроху-потроху стала вона в селі майже своєю. Навчилася, й дуже швидко, говорити українською, як у селі казали, по-нашому. З якоюсь дивною охотою перейняла місцеві звички, приязно спілкувалася, і неприязнь матері Параски дуже швидко змінилася на прихисток, головне, що Зося постійно розпитувала її, як робити те й те, й називала спочатку «матка кохана», а потім тільки ніжно, вже по-українськи — «матусю».

Зося не цуралась жодної роботи. Доїла корову, котра все норовила беркицьнути відерце. З якоюсь лютою затятістю перебирала бульбу й лущила квасолю, орудувала праником, перучи білизну в холодному рові за вбогою садибою, вчилася серпом орудувати, коли прийшли жнива. Треба сказати, що Яків, як міг, пом’якшував її життя. Дмухав ніжно на покалічені пальчики, порізані в те перше її жнивне літо серпом, змащував тріщини на руках дістатою в баби Гаплички маззю. Крадькома цілував ті нещасні руки. Стискалося серце, али жодного разу не сказав — добре, поїдемо звідси. Зося тоже ні разу не попросила проте. Кілька разів Яків ніс змучену роботою жіночку з поля на своїх руках, а то й на плечах. Плювати йому було на людських поговір — язики бабські заіржавіли б, якби їх не чесали, казав сей чоловік.

Зрештою, з часом Яків відкрив, що й сама Зося любить ходити до сусідів попліткувати, а з часом навчилася смачно лаятися, іноді до українських додаючи й польські лайки — з тією ж Федотихою чи Петровою жінкою та Настею Лещунихою, язикатою сусідкою через лозняк, з другого боку. А часом і з свекрухою.

Все ж Зося не тільки багато чого перейняла, а й дещо відстояла. Змусила Якова спорудити за хлівом нужника. Щовечора, як би не була змучена, гріла собі воду й підмивалася та мила ноги в балії та привчила те робити чоловіка. А за ними й старі, що бурчали про панські витребеньки, частіше стали мити ноги.

Зося прийняла віру чоловіка, перехрестилася у православну й вінчалася з Яковом у місцевій церкві. Та все ж тримала при собі католицьку ікону Матері Божої Тарнобжезької й крадькома молилася, особливо у важкі хвилини, до неї.

Зося відстояла право лягати в ліжко голою, як звикла з ранньої юності, відколи пішла з дому, що спочатку найбільше обурювало свекруху. Вона могла навіть пройтися вночі в сіни голяка, незважаючи на шипіння з печі: «Безсоромниця!»

Зося не кинула звичку палити, точніше кинула, але через якийсь час відновила й вечорами, сидячи на лавці коло хати разом з свекрухою, тягла міцний смердючий самосад. Свекруха теж плювалася — де то видано, щоби жінка курила, — але Зося мовчала, а що заступатися став Платон, то й перестала зважати на те бурчання.

Про що вона думала, сидячи на колодах чи лавочці сільськими вечорами й затягуючись міцнющим самосадом, поруч з дідом, що надсадно кашлюкав, але не кидав палити, про що думала ця горда колись шляхтянка, вдивляючись зеленими, кольору нестиглої сливи, майже кошачими очиськами у темряву, що огортала село — про те знала тільки вона сама... Тільки вона та Бог, якщо знаходив час помітити у сутінках, що огортали це поліське, загублене серед лісів і боліт село, два маленькі вогники від цигарок...

Зося на диво легко сприйняла сільську звичку під довгими товстими спідницями (взимку одягали дві, а то й три) не носити майтечек, себто жіночих трусів. Сміялася, що тепер і вона живе разом з вентиляцією і готова в будь-який момент віддатися рідному чоловікові — навіть у полі: на косовиці чи жнивах.

Свої пошиті одежини берегла у куфері1 й тільки іноді перебирала й дивилася, як на щось, що заблукало невідомо з якого світу. Святкову одежу, але вже сільську, купила за гроші, привезені з собою.

Вона, звикла до іншого життя, раптом відчула, що те, що раніше викликало огиду, має якийсь сенс. Хоча не раз питала себе — в ім’я чого живуть чи, швидше, існують ці люди? Відповіді не було. Хіба що так угодно Богу. В ім’я чого так тяжко працюють коло землі посеред цих болотних випарів? Відповіді не було. Хіба що... Заради самого життя... Чим вони провинилися в Отця Небесного, що Він прирік їх на таке життя й такі муки? Відповіді не було. Вона шукала виправдання цьому існуванню й не знаходила. Часто ночами або на самоті вона крадькома плакала. В будь-який момент могла б покинути це життя, цю вбогу оселю, але лишалася. Іноді їй здавалося, що тримає тут не тільки любов, кохання до Якова, а щось більше. Щось таке, що взагалі неможливо пояснити й осягнути розумом. Вище за неї і її розуміння.

Через вісім місяців після прибуття до Загорян Зося Мех, уроджена М’ялковська, народила доньку. За її наполяганням, хоч священик пропонував за святцями інше ім’я, маленьку нарекли Параскевою.

— У нас буде дві Параскеви, матусю, — сказала вона до свекрухи. — А дві Параскеви, я десь читала — на щастя.

Свекруха засяяла. Яків усміхнувся.

Пологи, звісно, приймала бабка-повивальниця у цій же хаті. Зося кричала і в забутті лаялася по-польськи.

Коли їй показали донечку, дали маленьку істоту до рук, Зося вдруге перенесла щось схоже на видіння. їй раптом здалося, що до скромної оселі, освіченої скіпками, вставленими у горщик, залетів великий птах. Тільки цього разу білий. Ні, маленька біла пташка. З казки, що їй колись розповідала мама.

Вона притулила крихітне створіння до грудей і раптом відчула, як по щоці котиться сльоза. А звідкись, з якоїсь незнаної глибини, наче з-за вікна, за яким шумів весняний дощ, чи з самого космосу, у її голові з’явилися слова, що вона пам’ятала ще з гімназії, рядки, польські, звісно, «Молитви» Ципріяна Норвіда, які вона не забула:

До мене промовляв ти, Пане Боже,