Розділ без назви (9)

На подвір’ї стояла й насмішкувато дивилася Улянка.

— Не знайшов?

— Та йди ти...

Улянка засміялася. Дзвінко, по-дівочому чи навіть по-дитячому.

— Ходімо вип’ємо. Там ще, здається, крапелька лишилася.

— Не хочу... 

Він стояв на порозі. Улянка наблизилася. Стала зовсім перд ним, близько, взявшись руками в боки.

— Невже в тебе все минуло? — спитала, й щось у її голосі мусило Якова відвести очі.

— Що минуло?

— Ніби ти не знаєш...

Він ухилився від її простягнутої до його чуба руки. Відчув остаточно — таки минуло.

Зося й Тиміш все не поверталися і вернулися десь так через годину. Улянка зустріла їх жартами. А Яків, хоч і тоже жартував, був ладен убити. Всіх трьох.

9

— Я буду тебе чекаць, — сказала тепер Зося. — Моцно чекаць. Ми будем чекати. Учотирьох. Вшістьох.

Підійшла ближче, дала чоловікові на руку Улянку. Мала щось пролепетала, торкнулася татової щоки, носа.

На Зосиних очах блищали сльози.

— Будь проклята цея война і тотий шваб[17], котрий до нас лізе.

Коли вже він з усіма попрощався, поцілував вкотре маленьких своїх, Зося ще раз припала до нього, зашептала:

— Толькі спробуй не вернутися. Найду могілу й викину твої погания кості. Маткой Тарнобжегской присягаюсь. Господи Боже милостівий, що ж то таке єстем на свете бялим? — І далі, ще гарячковіше: — Я буду молити і свою Матку Боску, і Матір Божу... Обіцяй, що берегтимеш себе?

Він пообіцяв. І таки вернувся, живий, хоч і стомлений та змарнілий.