Розділ без назви (9)

Як же швидко скончило шє наше щенстє, муй коханечку...

Ці слова Зося вимовила через тиждень після того, як приїхала. Вона вже сказала перед тим, що згодна лишитися з ним в цьому осоружному селі. Нехай буде, як буде. Може, згодом вона його переконає. Вона вже скинула свою панську одежу і вдягла куплену в кравчині-жидівки Сари селянську спідницю й кофтину.

— Ти все-таки поїдеш?

Яків відчував, як затремтів його голос. Ще хвилина — і він буде згодний їхати за нею на край світу.

Але Зося сказала, що вона мусить їхати з іншої причини. Вона вагітна. Так-так, вагітна. Сьогодні вона остаточно це зрозуміла. Бо до того вважала, що просто звичайна затримка місячних. Так уже бувало. Але сьогодні... Втім, то її справа.

— Дитина від того... Пана надпоручника?

— Так.

— Ти повернешся до нього?

— Нє.

Яків помовчав. Хтось крутив важезні жорна думок у його бідній голові. Бреше вона, що не знала, чи ні? Чи все ж звичайна жіноча хитрість? Якби він знав!

Вона озвалася — пробач, що так вийшло. Я не знала. Справді, не знала. І взагалі, ця поїздка сюди, в село, була дурною авантюрою. Не відаю, що на мене найшло. Порив і що там казати ще... Вибач, я піду, запалю, нестерпно хочеться палити. Я стримувалася всі ці дні, бо знаю, що в селах, надто у ваших, жінки не палять, але тепер мушу.

Побігла до хати, мабуть, щоб взяти цигарки. Яків стояв як укопаний. Наближалася мати.

— Що сталося, синку?

— Нічого, мамо.

Він пішов до хати. Зіткнувся у дверях із Зосею. Схопив за плечі й притяг до себе. Взяв її голову у свої долоні.

— Я тебе не відпущу.

Ти цього хочеш, спитала вона. Так. Не пошкодуєш? Яків похитав головою. Але ж дитина народиться передчасно. Передчасно, ніж мало б бути від того часу, як я...

— Мовчи, — Яків затис їй рота долонею.

І тут Зося поцілувала ту долоню. А далі, припавши до його грудей, ревно й голосно заплакала.

6