Розділ без назви (9)

Всім тим, що є, і всім, що бути може,

Темнотами, світаннями, рукою Підтримки в боротьбі зі світом, грою Тих розкошів, що дужчі сяйнотою За сьоме небо — це на поглум схоже —

І найсолодшим твоїм даром, Пане,

Сльозою співчуття в скорботнім оці,

Сльозою, що, мов небо осіянне,

Виблискує в блакитнім оболоці...[14]

— Що вона шепче? — затривожилася Параска. — Може, їй зле?

— Вона, певно, молиться по-свему, — сказала повивальниця. — Хай, не заважєй...

7

Вже на першому році Зосиного життя у селі її запросив до себе солтис, Пьотр Гура. То був суворий, владний чоловік, котрий не вельми ладнав з місцевими селянами. Частково тому, що надто точно вимагав дотримувати букви закону і немилосердно карав зловлених на браконьєрстві чи навіть хуліганстві. Частково тому, що вважав: геть усі мешканці ввіреного села мають говорити по-польськи, раз уже є громадянами Жечі Посполитої.

Між ними відбулася розмова приблизно такого змісту. Звісно, польською.

Солтис: Заходьте, прошу пані. Давно хотів з вами зустрітись. Сідайте, будь ласка.

Зося: Дякую.

Солтис (після паузи): Я хотів би з вами поспілкуватися, але не лише... Вибачте, що скажу... Я навів про вас деякі довідки... Самі розумієте, службовий обов’язок і таке інше.

Зося: Сподіваюсь, я благонадійна.

Солтис: 0, так, пані М’ялковська.

Зося: Пані Мех.

Солтис: Так-так, прошу вибачення.

Зося: Отже, ви справді навели довідки...

Солтис: Так, і знаю, що ви з гарної і давньої шляхетської родини. Більше того...