Розділ без назви (9)

Втім, у голові молодика, котрий приїхав гостювати до тітки й водночас мовбито проходив якесь стажування у місцевому старостві-магістраті, на відсутність лою, яким змащувалися коліщата хитрості, скаржитися не доводилося. Заговоривши на балу, який влаштувало те ж староство з нагоди Дня польської конституції 3 травня, до панночки з виразними печальними очима кольору молоденьких морських водоростей, він швидко зміг вловити, як зеленкуватий сум у цих очах перетворюється на приховане, проте цілком жіноче зацікавлення. Дві-три зустрічі — і пан Тадик вже чітко, як досвідчений мисливець за жіночими душами й тілами, вловив, чого потрібно цій панночці з древнім родоводом. Він схилявся перед нею і її ручкою, квапився піднести ненароком загублену хустину й при цьому дивився знизу вгору повними захоплення очима кота, який має за щастя тертися об ноги господині. Він висловлював захоплення її численними чеснотами, які ж сам і нафантазовував, її благородством і жертовністю в ім’я високої мети, яку ж сам і вигадував. Він повідомляв, що колись читав про наближеного до короля Болеслава Хороброго рицаря Пьотра М’ялковського. От який у вас був предок, панночко Зосечко! Прокинувшись, Зося бачила на підвіконні своєї кімнати неодмінний букетик, ні, не розкішних троянд, а скромних польових квітів, і це було особливо зворушливим, адже її лицар вже встиг раноранесенько, по росі, на яку лячно ступити її білій ніжці, назбирати тих квітів. Для неї єдиної. Звісно, вона не знала, що ті букети Тадик замовляв синові тітчиної служки — дізнається вже по його від’їзді.

Вона готова була належати йому вже через місяць знайомства. Млосно тремтіла в передчутті кожної зустрічі. Але Тадик, як досвідчений ловець, не поспішав, чекаючи, коли дозріла вишенька (чи малинка) сама впаде йому в долоні. Його зітхання були щораз пристраснішими, але дії цнотливими. І він дочекався, за тиждень до свого від’їзду, тієї миті, коли, нібито несміливо пригорнувши її, почув солодкий, трохи сполоханий шепіт, який залоскотав вуха:

— Я ж ваша, пане Тадику.

Його напівшепіт, напівхриплий зойк довершив справу:

— Але чи смію я володіти богинею?

«Ось воно, щастя», — подумала наступної миті Зося. Вона ще переборола спокусу запросити коханого до себе. Але тієї ночі не спала, хіба передрімала біля вікна, біля якого на ранок мав з’явитися черговий букетик. Вона хотіла бачити цю чарівну мить і... на світанку нового дня відчинити те вікно до її спальні.

І вона його побачила. Бо Тадик володів неабиякою інтуїцією. Після прощання він пішов до того шмаркача, сина кухарки, звелів уранці, якомога раніше, принести йому букета. Дав навіть цілого злотого замість традиційної двадцятигрошової монетки. Щедрість подіяла — малий нарвав чималенького віника з ромашокта іншої лугової бридоти, яку пан Тадиктерпіти не міг. Почуваючись останнім ідіотом та з посмішкою в душі, пан Тадик пробрався на світанку в сад біля будинку М’ялковських. Ось і вікно, описане малим, на підвіконня якого він кладе ще не висохлий від роси букет. І цієї миті з-за фіранки, яка відсувається, з’являється сяюче обличчя пані Зосі в нічній (так-так, нічній!) сорочці. Її улюбленій коротенькій льолі, що ледь-ледь прикривала чарівні ніжки богині.

З

А що було далі? Далі був рай ще п’яти таких світанків і цілої прощальної ночі. Рай, який змінився пеклом розлуки. Втім, розлука і обіцянка швидкого (як нестерпно чути — через місяць, моя кохана) побачення, коли Тадик попросить руки у її тата й мами, були тільки прелюдією до справжнього пекла. Його сценарій розігрувався за всіма правилами модернової додекафонічної симфонії. Перша нота обвалу — Зося дізнається від приятельки, що її сусідка (ха-ха, Зосенько) була спокушена цим, ну, цим, дженджуристим Тадиком, племінником цієї старої набурмосеної дурепи Геновефи Маєвської. Тепер Катажінка страждає (ха-ха!), бо поїхала до Варшави і побачила, як той вітрогон виходить з кабаретки в оточенні цілого сонмища дівиць.

— Неправда! — зойкає Зося.

— І ти, Зосюню! — сплескує руками знайома, негайно розжалувана зі статусу приятельки. — Ну, й зараза, шляк би єго трафив, цей Тадик.

Зося проганяє її і ще не вірить. Потім чує, як якийсь обірванець хвалиться, що мав цілий місяць люксовий заробіток — дурний пан платив лиш за те, що рвав на лузі квіти й клав на підвіконня його кобіти. Якось її побачив — справжня відьма, отих гонорових М’ялковських, що коло млина живуть. Зося ледве стримується, щоб не вийти з-за тумби для оголошень і не схопити малого негідника за вухо.

Він не приїхав ні через місяць, ні через два, ні через три. За цей час Зося дізналася про відвідини Тадиком напівпідпільного будинку розпусти, що, виявляється, існував у їхньому славному місті.

Ні, вона не поїхала до Варшави, як та дурна Катажінка. Але Варшава після різдвяних свят приїхала до неї — звісткою про весілля Тадика.

Про що всім розповідала його тітка.

Про що всім розповідала тітка того зрадника.

Тітка підступного лютого зрадника.

Підлого, підлого зрадника й убивці.

Убивці її кохання й найсвітліших почуттів.

Коли кількаденна істерика у Зосі минула, щось у ній зсунулося.