Розділ без назви (7)

— Мовчи, шльондро...

— Цо пан собє позваля!

— А те й позволяю, — сказав Яків. — Те й позволяю, ясна пані, — він казав українською. — Що пані зараз встануть і підуть звідси. Ну! — вже гаркнув.

Стягнув ковдру. Гола-голісінька. У міру худорлява і довгонога. Маленькі груденята. Кущик волосся між тими звабними ногами. Не прикрила, а розкинула ноги.

— Ґвалтуйте! Проше пана...

— Вставай!

Яків шарпнув її за ногу, потім за руку. Грубо й свавільно. Штовхнув. Прокіп тоді стягнув з другого ліжка іншу кралю, тоже доладно складену.

— Цо пані собє позваля?..

На порозі стояла якась розпатлана стара відьма в халаті. Хазяйка, зрозумів. Уруся, Урсула — як там її...

— Вимітайтеся!

Даремно вони намагалися опиратися. Благати про одіж. Вигнали їх голих-голісіньких надвір. Наказали йти, не озираючись. Старій відьмі — мовчати, бо... Бо уб’ю, кричав. Уб’ю, труп отут валятиметься. І смердітиме, гірше, як цеє кубло.

Дівки вибігли за ворота. За ними, трохи перечекавши, й вони пішли.

У темряві біліли, наче просвічуючи ніч, дівочі тіла. Ось вони спинилися, завагалися. Хочуть вернутися? Щоб він зробив, якби вернулися? Простив? Але за що прощати...

— Що на тебе напало? — спитав Прокіп. — Цяя Зоська... Вона, щоб ти знав, шляхтянка. І брат у неї якийсь чиновник. Дивись, окошиться на нас. Хто ми для них? Хлопи, вояки... Тильки всього...

Яків спинився. Відчув, як минули злість, шаленство, а на зміну приходить біль у голові і втома, страшенна втома.

— Шляхтянка, кажеш? — Сплюнув і відчув, що кров виплюнув. — То чого ж вона... така?

— Та щось про неї кажуть... Що була нещаслива любов, — сказав Прокіп і мацнув за бікта лайнувся — видно, таки боліло добряче.

— Любов? Хіба од любові пускаються берега?

— А чорт їх розбере, те панське насіння! Ходімо, бо ранком ми сонні повзатимемо.

5