Розділ без назви (7)

— Та Зося...

Прокіп трохи знітився. Присвиснув. Зирнув пильно, очі смішки продають.

— А ти гадав, що тая Зоська тильки тобі... Ну, вибачєйте, пане, ни знав, що ти...

Яків зацідив Прокопові в пику. Той зойкнув і зарепетував, що земляк геть з глузду з’їхав, коні понесли, раз поліз битися за якусь шльондру.

Яків отямився. Справді, чого він зірвався, ніби голодний пес із цепу? Було б за що!

— Вибачєй, — сказав. — Я справді думав, що вона тильки моя. Пішли, пивом пригощу. А на другу неділю разом до неї підемо.

— Та що там неділі ждати, — Прокіп по плечі його дружньо гепнув. — Казала, що у вівторок ввечері можна приходити. То після відбою й гайнемо в самоход. Обидві — Зоська і Віся — ждатимуть. То йдем на пиво?

— Йдемо.

Ті два дні Якова то трусила пропасниця, то картав себе останніми словами. Аж його дивний настрій помітив капітан Радзивілл.

Спитав, що з ним таке. Може, його ординарець отримав із дому якусь погану звістку? Ні? Сердечні справи?

— Пане капітан, — сказав Яків, коли вони сіли на коней. — Хотів би спитати, що то єстем любов? Коханнє... — вимовив так, що аж самому мулько стало. — Мілосць повашем? І цо таке єстем кобіта[9], пане капітан? — додав.

Капітан Едмунд засміявся. І сказав, що ніколи б не подумав, що його улана, так, так, Якубе, не ображайся тильки, простого хлопа, цікавлять такі кардинальні питання. Кардинальні — те слово Яків добре запам’ятав. На це запитання, по суті, неможливо відповісти, сказав капітан Радзивілл. Якщо тільки намагатися відповісти щиро, так, як іде від серця. Багато хто назвав би, може, якесь формулювання, але будь-яке визначення зів’яне, якщо йдеться про справжнє почуття.

Почуття між чоловіком та жінкою. Менщизна[10] і коб’єта. Почуття... Яке воно — світле, темне? Багато хто вважає, що жінка — то породження диявола. Її почування й примхи — то темний бік людської душі. Але не менше, коли не більше, оспівують жінку. Підносять її на небувалі висоти, до рівня богині. Можливо, істина посередині? Ні, сказав князь-капітан, істина десь наче збоку. Вона мовби поруч і в той же час за туманом, і коли в той туман ступаєш, занурюєшся, ризикуєш заблукати, а то й зовсім не вийти. Хоча є такі, що й знаходять свою стежку. Ти коли-небудь ступав у ранковий туман, улане Мех?

— Доводилося, — сказав Яків.

— Якщо знаєш, куди йти, йди, — сказав князь Едмунд. — Не бійся заблукати. А раптом ти знайдеш істину? А поки що пустимо коней чвалом. А потім збільшимо темп. Вітру попробуємо, улане?

Капітан ударив свого коня стеком. Кінь рвонув і став набирати швидкість. За капітаном помчав і Яків. Десять кіл промчали вони довкола плацу. Дивна то була гонка.

4

Дивна то була гонка. Невідомо за ким мчалися і кого наздоганяли. Наче самих себе: ось попереду мчать капітан-улан і улан-солдат, за ними двійко таких же. Тільки чи то перших, чи других — ніхто не бачить, крім них самих. Вони розчинені в повітрі і все ж є.

Гонка від тих двох? Чи за самими собою? Просто шалений скач?

Ту гонитву згадував Яків, коли у вівторок пізно ввечері з Прокопом рушив з казарми, потім через загорожу перелазив. Вечір був волохатим, як звір.