Розділ без назви (7)

Та біля дому, де їх мали чекати дві кобіти, ждали два здоровенних гевали. Випірнули з темряви й ударили спершу чимось важким по голові (Яків ще якось встояв), потім нижче спини, десь по нирках (по бочках, казали у їхньому селі, переінакшуючи російське «почки»), і він упав. Почув лайку (звісно, по-польськи), перш ніж загусло в голові.

— Ти живий? — то вже були перші слова, які почув од Прокопа, коли прийшов до тями.

— Здається, живий...

Здорово довбонули, — сказав Прокіп, як уже обоє звелися на ноги. — Ну, твою таку, ляхи, стрітимося.

Довкола них панувала тиша. Тиша лагідної літньої ночі. Погідньої і зірної.

— Ходімо, — сказав Прокіп.

Щось знову кольнуло Якова. Не в бік, не під серцем. А де — не міг би й сказати... Мовби десь усередині, на такій глибині, де вже нема ні серця, ні печінки, чи чого там ще... Тих же бочок...

— Не, — сказав він.

— Не? Що нє? — здивувався Прокіп.

Яків помітив видимий навіть у темряві синець у товариша під оком. Подумав, що й сам, певно, виглядає не ліпше. Як то буде завтра в строю показатися?

— А те нє, — мовив затято, — що ни підемо нікуди. Мусимо хоч би окна побити.

— Побити? — Прокіп сплюнув і стиха лайнувся — видно, боліло. — Та то навіть не їхня хата. Якоїсь пані Урсусі, місце для здибанок.

— Тоді тим паче. Ти йдеш чи злякався, як заєць?

— Та йду, йду, твою маму, герой...

І вони пішли. Далі вже Яків пам’ятав, як у тумані. Нічному тумані, в якому вони підходили до вікна й чули за ним вовтузіння й любовні зойки. Як били те вікно й, відчинивши, вривалися крізь нього. Яку темряві скидали з ліжок і гамселили тих чортових ляських коханців. Цивільових. Як змусили їх геть ретируватися, добряче відлупцьованих. Репетували й вищали дівки. Вилітали з кімнати ті довбо...би.

— Де тут світло? — кричав лютий-прелютий Яків.

— Десь коло дверей, — то Прокіп.

У цій міський оселі таки була електрика. І коли світло з’явилося, то вони побачили на ліжках двох дівок з натягнутими до підборідь ковдрами.

Одна з них була Зося. Прекрасна Зося з розпущеним, чорним, як вороняче крило, волоссям. Вона дивилася... Як вона дивилася! Тисяча страхів, крізь які пробивався (так, так!) вогник захоплення, горіли в її очах.

— О, мій пан улан... Славний лицар на червоному коні...